Читать онлайн книгу "Казки, легенди, притчі"

Казки, легенди, притчi
Hermann Hesse


«Казки, легенди, притчi» – це найкращий початок для знайомства з творчiстю Гессе. До збiрки ввiйшли такi розповiдi, як «Карлик», «Гра тiней», «Фальдум», «Поет», «Ірис», «Казка про плетений стiлець» й iншi. Кожну розповiдь присвячено однiй або кiльком темам. В казках, легендах, притчах описано основнi фiлософськi категорii: народження, життя, любов, осягнення iстини, вiра, обман, релiгiя, смерть.





Герман Гессе

Казки, легенди, притчi



© Copyright 1930 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© І. П. Мегела, переклад украiнською, 2020

© І. П. Мегела, пiслямова, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020




Карлик


Якось увечерi, сидячи на березi каналу, старий оповiдач iсторiй Чекко так розпочав свою розповiдь. «Якщо Вам буде любо, панове, то я розповiм вам сьогоднi одну дуже стару iсторiю про прекрасну панну, про карлика та любовний напiй, про вiрнiсть i зраду, про кохання i смерть, про що, власне, й оповiдають усi старi й новi пригодницькi твори й iсторii.

Синьйорина Маргерiта Кадорiн, дочка аристократа Батiсти Кадорiна, була свого часу найчарiвнiшою з усiх прегарних дам Венецii. І вiршiв, i пiсень, написаних на ii честь, було бiльше, нiж склепiнчастих вiкон у палацах на Великому каналi[1 - Великий канал, або Гранд Канал – найвiдомiший канал Венецii, до того ж каналом у строгому розумiннi вiн не е. Це не штучно вирита споруда, а колишня дрiбна протока мiж островами Венецiанськоi лагуни.] чи гондол, що пропливали весняного вечора мiж мостом Понте-дель-Вiн[2 - Мiст Понте-дель-Вiн («винний мiст») – невеликий кам’яний мостик у Венецii. Назва походить вiд того, що поруч зазвичай причалювали барки з вином.] i мисом Догана.

Сотнi молодих i старих аристократiв вiд Венецii до Мурано[3 - У XVI ст. острiв Мурано став вiдомим у багатьох венецiанцiв. Вiн став популярним мiсцем для розваг, тут будувалися вiлли, облаштовувалися сади й парки з чудовими водограями.] i так само з Падуi не могли ночами стулити очей, щоб не помрiяти про неi, а наступного ранку не прокидалися, щоб не тужити за ii поглядом. У всьому мiстi знайшлося б небагато молодих кавалерiв, якi нiколи не ревнували Маргерiту Кадорiн.

Менi не випадае описувати ii зовнiшнiсть, i я скажу тiльки те, що була вона бiлявою, високою та стрункою, мов той молодий кипарис. Вiтер пестив ii волосся, а земля нiжила ii ступнi, i сам Тiцiан, якби йому довелося хоча б раз побачити Маргерiту, неодмiнно запалився б бажанням цiлий рiк нiкого й нiчого не малювати, а тiльки цю жiнку.

У сукнях, мереживах, вiзантiйськiй золотiй парчi, коштовному камiннi й прикрасах красуня не вiдчувала нестаткiв, ба бiльше, ii палац був просторий i розкiшний: пiдлога була застелена пухнастими килимами з Малоi Азii, шафи ломилися вiд срiбного посуду, столи виблискували вишуканими дамастовими[4 - Дамаскова чи камчатна скатертина (полотно), яка виготовлялася жакардовим (iз великим вiзерунковим) переплетенням ниток, iз вiзерунками на правому боцi. Малюнок чи вiзерунок на такiй тканинi мае зазвичай бiльш блискучу поверхню, завдяки чому вирiзняеться на iншому матовому тлi виробу.] скатертинами й розкiшною порцеляною, пiдлогу в кiмнатах прикрашала чудова мозаiка, стiни були завiшанi почасти парчевими й шовковими гобеленами, почасти чудовими свiтлими картинами. Не бракувало тут i челядi, гондол i гондольерiв.

Звiсно, що всi цi дорогi й коштовнi речi можна було побачити i в iнших домах Венецii. В мiстi були бiльшi та багатшi палаци, нiж iхнiй. Та й шафи у цих будинках були набитi повнiше, а посуд, килими та прикраси – були ще бiльш коштовними. В тi часи Венецiя була дуже багата. Однак тiльки юна Маргерiта мала такий скарб, що сколихував заздрiсть у багатьох вельможних дам. То був карлик на ймення Фiлiппо, на зрiст не бiльший як три лiктi, з двома горбиками – фантастичний маленький чоловiчок.

Фiлiппо народився на Кiпрi, й коли пан Вiтторiо Батiста привiз його до Венецii зi своеi новоi подорожi, вiн володiв тiльки грецькою i сирiйською. А тепер Фiлiппо так добре розмовляв венецiанською, немовби народився на Рiвi[5 - Рiва-дель-Ск’явонi – центральна набережна Венецii.] чи десь у церковному приходi Сан-Джоббе[6 - Церква Сан-Джоббе – католицька церква у Венецii, в районi Каннареджо. Церква е одним iз перших зразкiв архiтектури Вiдродження у цьому мiстi.].

Наскiльки чарiвною й стрункою була його панi, настiльки вiдразливим був карлик: як порiвняти з його скривленою фiгуркою, вона здавалася вдвiчi вищою й царственою, немов церковна вежа на якомусь острiвку поряд iз хатинкою рибалки.

Руки в карлика були зморшкуватi, брунатнi й покривленi, його хода – неймовiрно кумедна, нiс – надто довгий, широкi ступнi – клишоногi. Проте вдягнений був завжди, немов князь: у коштовний шовк i золоту парчу.

Уже одна зовнiшнiсть робила карлика справжнiм скарбом. Можливо, що не лише у Венецii, а й у всiй Італii, в Мiланi зокрема, не знайшлося б рiдкiснiшоi та кумеднiшоi постатi, нiж вiн, i дехто з iх Величностей i Високостей та Ясновельможностей охоче вiддали б за маленького чоловiчка стiльки золота, скiльки заважило б його тiло, якби його продавали.

Однак, якщо в iнших дворах чи в багатих мiстах може й знайшлося б кiлька iнших карликiв, якi не поступалися Фiлiппо маленьким зростом i потворнiстю, але за своiм розумом i здiбностями вiн полишав усiх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик мiг би засiдати в Радi Десятьох[7 - Рада Десятьох – орган Венецiанськоi республiки, заснований 1310 року.] або очолювати хоч яку дипломатичну мiсiю.

Вiн не лише володiв трьома мовами, а ще й знав безлiч усiляких iсторiй, не менше знався вiн i на тому, як подати корисну пораду i як iдко пожартувати, був невичерпним на всiлякi витiвки й вигадки. Варто було йому тiльки захотiти, i вiн мiг будь-кого з таким же успiхом розсмiшити, як i засмутити.

У сонячнi днi, коли донна сидiла на вiдкритiй терасi на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тодi було модно – вибiлювати на сонцi свое розкiшне волосся, ii щоразу супроводжували двi камердинерки, африканський папуга й карлик Фiлiппо.

Служницi зволожували й розчiсували ii довге волосся i розкладали його затим для вiдбiлювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповiдали своiй панi про все те, що вiдбулося за останнiй час у мiстi, i що ще мае статися: про смертi й торжества, весiлля й народження, крадiжки та всiлякi кумеднi подii.

Папуга трiпотiв своiми яскравими пiстрявими крилами й демонстрував своi три фокуси: насвистував пiсеньку, мекав, немов коза, i вигукував «Доброi ночi!». Карлик сидiв тихо поруч, скоцюрбившись пiд сонцем, i читав своi старi книжки й сувоi, так само мало привертаючи увагу на дiвочi теревенi, як i на роi мошок, що кружляли довкола нього.

І тодi щоразу ставалося так, що через якийсь час пiстрявий птах схиляв свою голову, позiхав i засинав, а дiвчата базiкали дедалi лiнивiше i нарештi замовкали, мовчки працюючи iз сонливими обличчями, адже хiба ще е деiнде на бiлому свiтi таке мiсце, де полуденне сонце припiкае мiцнiше, нiж на пласкому даху венецiанського палацу? Аж тут панi ставала все не вдоволенiшою i сварилася, якщо дiвчата пересушували ii волосся чи якось невмiло його розчiсували. І тодi наставав момент, коли вона кричала: «Заберiть вiд нього книжку!».

Служницi забирали з колiн Фiлiппо книжку, карлик гнiвно пiдводив догори очi, але тут же переборював себе i ввiчливо запитував, чого бажае його панi. І вона наказувала: «Розкажи менi будь-яку iсторiю». На що карлик вiдповiдав: «Менi треба подумати» i поринав у своi думки. Інодi ставалося так, що вiн зволiкав надто довго й панi докiрливо покрикувала на нього.

Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленькоi постави, й спокiйно вiдповiдав: «Потерпiть ще трошки: хорошi iсторii схожi на благородну дичину. Часто доводиться подовгу сидiти в лiсах у засадi поблизу ущелин, щоб ii вистежити. Дайте менi трiшки подумати!»

Проте, коли вiн пiсля тривалих роздумiв починав розповiдати, то вже не зупинявся, аж доки не закiнчить, i його розповiдь пливла, мов рiка, що збiгала з гiр у долину i у якiй вiддзеркалювалося буквально все – вiд маленькоi травинки до блакитного небозводу.

Папуга засинав, клацаючи час вiд часу ввi снi своiм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, i так само незворушним було й вiддзеркалення будинкiв на ii берегах, немовби це були справжнi стiни, сонце нещадно розпiкало дах, а служницi вiдчайдушно боролися iз сонливiстю.

Але карлик не давався дрiмотi. Як тiльки вiн розпочинав свою мистецьку розповiдь, то вiдразу ставав справжнiм чародiем i королем. Вiн змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою панi, яка уважно дослухалася до його слiв, то чорним зловiсним лiсом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невiдомих казкових мiст, адже карлик навчався мистецтва оповiдi на Близькому Сходi, де оповiдачiв цiнували дуже високо, i вони були магами, що гралися з людськими душами, мов дiти з м’ячем.

Його iсторii майже нiколи не розпочиналися в чужих краiнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своеi фантазii. Навпаки, вiн починав свою оповiдь iз того, що можна було реально побачити на власнi очi: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Вiн завжди починав iз близького, що можна побачити, й проводив уяву своеi панi непомiтно для неi саме туди, куди вiн сам цього хотiв, починаючи свою оповiдь вiд колишнiх власникiв таких скарбiв, вiд майстрiв, що iх виготовляли, або ж вiд продавцiв, що iх реалiзували. Тож його розповiдь, розгортаючись неспiшно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржi – до гаванi, а звiдти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвiддаленiший куточок свiту.

Той, хто слухав карлика, гадав, що вiн i сам подумки подорожуе, i коли вiн спокiйно сидiв у Венецii, його душа весело чи стривожено блукала далекими морями й казковими краiнами. Ось у такий спосiб правив свою оповiдь Фiлiппо.

Окрiм таких дивовижних, здебiльшого схiдних казок, вiн розповiдав i про справжнi пригоди, подii як старого, так i нового часу, про мандри й страждання короля Енея[8 - Еней – у давньогрецькiй мiфологii герой Троянськоi вiйни. Герой поеми Вергiлiя «Енеiда» (29–19 р. до н. е.).], про древню державу Кiпр, про короля Іоанна[9 - Король Іоанн (Джон) Безземельний (1167–1216) – король Англii з 1199 року i герцог Аквiтанii з династii Палантагнетiв, молодший (п’ятий) син Генрiха ІІ й Алiенори Аквiтанськоi.], про чародiя Вергiлiя[10 - Чародiй Вергiлiй (Публiй Вергiлiй Марон) або Вергiлiй (70 рiк до н. е. – 19 р. н. е.) – один iз найбiльших поетiв Давнього Риму. Ім’я Вергiлiя було оточене таемничою легендою, що перетворилася в Середнi вiки на вiру в нього як чародiя. Пiдставою численних легенд про його чудодiйну силу стали деякi описанi подii в його творах, як, наприклад, розповiдь про загробне життя в «Енеiдi» тощо. Вергiлiй – засновник i добрий генiй Неаполя, вiн – неперевершений майстер, який виготовляв чудовi предмети, бронзовi статуi, бронзову муху, що виганяе мух iз Неаполя, а також образiв, що охороняють мiсто вiд зарази, чудесне дзеркало, що вiддзеркалюе все з того, що вiдбуваеться у свiтi, вiчно палаюча лампа, повiтряний мiст тощо.], про чудесне плавання Амерiго Веспуччi[11 - Амерiго Веспуччi (1454, Флоренцiя – 1512, Севiл’я, Іспанiя) – флорентiйський мандрiвник, на честь якого було названо Америку.]. Крiм того, його власна фантазiя спроможна була породжувати й своi найхимернiшi iсторii.

Одного разу його панi, дивлячись на папугу, що куняв, запитала: «Ану, всезнайко, скажи-но, що сниться тепер моiй пташцi?» Карлик замислився на якусь хвилину, а затим почав одразу розповiдати якийсь довгий сон, буцiмто вiн сам був папугою, а коли закiнчив оповiдати, папуга прокинувся, замекав, немов коза, й затрiпотiв крилами.

Або iншим разом панi кинула камiнчик через парапет тераси вниз у канал й, зачувши звiдти плескiт води, запитувала: «Ну, Фiлiппо, куди потрапив тепер мiй камiнець?». І карлик в ту саму мить розпочинав оповiдь про те, як цей камiнчик потрапив до медуз, до риб, крабiв й устриць, до затонулих кораблiв i водяних духiв, до кобольдiв i русалок, життя яких i iхнi звички вiн знав достеменно й мiг вiдтворити у всiх деталях.

Хоча синьйорина Маргерiта, подiбно до багатьох iнших багатих i чарiвних дам, була зарозумiлою й жорстокосердною, до карлика вона ставилася з особливою приязню й дбала про те, щоб усi поводилися з ним чемно i з належною повагою. Хоча сама вона не могла собi подеколи вiдмовити в задоволеннi трiшки подражнити карлика, адже вiн був ii власнiстю.

То вона забирала вiд нього всi його книжки, то зачиняла його в клiтцi з папугою, то залишала його самого борсатися на слизькому паркетi в залi. Чинила вона все це не зi злого намiру, та й Фiлiппо нiколи не скаржився, тiльки iнколи дозволяв собi вставляти у своi притчi й казки дрiбнi натяки, шпички, слова, що зачiпали марнославство його господинi.

Утiм, синьйорина ставилася до них доволi спокiйно. Однак вона остерiгалася надто дражнити його, бо всi знали, що вiн знаеться на всiляких таемничих науках i заборонених засобах.

Можна було упевнено стверджувати, що вiн умiв розмовляти з рiзними звiрами iхньою мовою, передбачувати погоду i провiщати наперед вiтри й бурi. Однак здебiльшого вiн мовчав, i, якщо хтось чiплявся до нього з подiбними запитаннями, карлик знизав похиленими плечима й намагався кивати своею великою негнучкою головою, i робив вiн це так, що тi, хто його запитував, одразу забували, про що питали, й вибухали смiхом.

Оскiльки кожна людина вiдчувае потребу в прив’язаностi до абиякоi живоi душi та в любовi до абикого, так i наш карлик окрiм своiх книжок вiдчував ще одну особливу прив’язанiсть, а саме до маленького чорного песика, що належав йому, i який навiть спав бiля його нiг. Це був подарунок одного з вiдкинутих претендентiв на руку й серце синьйорини Маргерiти, i вже потiм вона передала його карлику за незвичайних обставин.

Першого ж дня на новому мiсцi цуцика спiткало горе: його дуже боляче прибило лядою. Песика хотiли умертвити, бо ляда перебила йому лапку, але карлик випросив його для себе, i вже потiм панi вiддала йому песика як свiй подарунок.

Завдяки тому, що карлик пильно доглядав песика, вiн одужав i прив’язався всiею душею до свого рятiвника. Втiм, вилiкувана лапка так i зосталася кривою, i песик шкутильгав, що ще бiльше вiдповiдало ходi його горбатого господаря. Людське оточення принагiдно часто кепкувало над Фiлiппо.

Можливо, що комусь така прив’язанiсть карлика до песика й здавалася смiшною, але вiд цього вона не була менш щирою i сердечною, i я вважаю, що мало кого з багатих благородних панiв так любили iхнi найкращi друзi, як цього кульгавого песика його господар Фiлiппо.

Той назвав песика Фiлiппiно, але найчастiше кликав пестливо Фiно й доглядав за ним так дбайливо, мов за малою дитиною: розмовляв iз ним, годував його ласими шматочками, дозволяв спати на своему карликовому лiжку та часто довгенько бавився з ним. Коротко кажучи, вiн вiддавав усю свою любов, що ii нагромадив за свое бiдне й мандрiвне життя, на розумну тваринку, терпляче зносячи за це численнi насмiшки прислуги та своеi господинi. Але невдовзi ви побачите, як мало було у цiй вiдданостi смiшного, тому що вона принесла велике лихо не лише песику й карлику, а й усьому дому. Тож хай вас не дивуе, чому я так довго розповiдаю про маленького кульгавого кiмнатного песика, адже знерiдка трапляеться, що через дрiбнi причини виникають великi й важкi потрясiння в долi людини.

У той час як багато родовитих, багатих i вродливих молодих чоловiкiв кидали на Маргерiту палкi погляди й носили у своему серцi ii образ, сама ж вона була такою гордою та холодною, нiби чоловiкiв на свiтi взагалi не iснуе.

Так трапилося не лише тому, що до самоi смертi ii матерi – доньi Марii з дому Джустiнiанi[12 - Джустiнiанi – розгалуджений клан патрицiiв, який дав сiмох дожiв Генуi, одного – Венецii i протягом 200 рокiв керував островом Хiос в Егейському морi.] – дiвчину виховували у великiй суворостi, а й тому, що була вона вiд природи зарозумiлим створiнням, яке внутрiшньо супротивиться любовi, i ii справедливо називали найжорстокiшою красунею Венецii.

Одного разу якогось молодого аристократа з Падуi вбив у двобоi мiланський офiцер. Коли Маргерiтi передали останнi слова того, що помирав, i якi були адресованi саме iй, бiлим чолом красунi не пробiгла анi найменша тiнь смутку.

Сонети, написанi на ii честь, викликали в неi тiльки насмiшку, а коли майже одночасно двое кавалерiв iз шанованих родин урочисто, з усiею церемонiйнiстю просили руки прекрасноi синьйорини, вона, всупереч невдоволенню й умовлянню свого батька наполягла на тому, аби вiдмовили iм обом, що й призвело до багаторiчноi ворожнечi мiж iхнiми родинами.

Однак маленький крилатий бог – добрячий пустун – не хотiв вiддавати свою здобич, тим бiльше таку прекрасну. В життi чимало прикладiв того, як найнеприступнiшi гордiйки несподiвано закохуються з такою пристрастю, що мимоволi згадаеш про те, що й пiсля найлютiшоi зими неодмiнно настае благословенна лагiдна весна.

Це трапилося на одному зi святкувань у садах Мурано. Саме тодi серцем Маргерiти заволодiв один молодий лицар i мореплавець, який щойно повернувся з краiн Леванта[13 - Краiни Леванта – краiни Близького Сходу.].

Його звали Бальдассаре Морозеки. Вiн не поступався синьйоринi, яка накинула на нього око, нi шляхетнiстю свого походження, нi статечнiстю своеi постави.

У нiй все було свiтле й легке, в ньому – темне й сильне. З його зовнiшностi було видно, що це моряк, який тривалий час перебував у плаваннi й набачився рiзних далеких краiн, що це – шукач пригод. Його засмаглим чолом, мов блискавка, пробiгали думки, а його темнi очi над орлиним носом були гарячими та хижими.

Цiлком зрозумiло, що дуже швидко вiн i сам зауважив Маргерiту, i як тiльки довiдався ii iм’я, вiдразу ж попросив представити себе iй та ii батьковi, що було виконано з усiею церемонiйнiстю й улесливими комплiментами.

До закiнчення урочистостi, що тривала до опiвночi, вiн, як це дозволяла статечнiсть, увесь час тримався побiля неi, i вона уважно дослухалася до його слiв – навiть якщо вони були зверненi до когось iншого – з бiльшою пристрастю, нiж до Євангелiя.

Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповiдати про своi подорожi й тi небезпеки, якi вiн долав. І робив вiн це так вишукано й так харизматично, що всi iз захопленням слухали його. Насправдi ж всi його оповiдi були призначенi однiй-единiй слухачцi, а та уважно слухала його, затамувавши подих.

Вiн так легко розповiдав про найдивовижнiшi пригоди, нiби кожен слухач сам мiг iх пережити. У своiх оповiдях вiн нiколи не висував себе на переднiй план, як це роблять зазвичай моряки, особливо молодi. Тiльки один раз, коли Бальдассаре розповiдав про битву з африканськими корсарами, вiн згадав про свое важке поранення – пiсля цього в нього залишився рубець навскоси через все лiве плече – i Маргерiта слухала, затамувавши подих, iз захопленням i з жахом водночас.

У кiнцi вiн провiв Маргерiту та ii батька до iхньоi гондоли, а коли попрощався з ними, то ще довго стояв на березi, спостерiгаючи за лiхтарями гондоли, що вiдпливала темною лагуною. І тiльки коли гондола зникла з очей, вiн повернувся до павiльйону, до своiх приятелiв, де шляхетнi молодi люди сидiли в товариствi кiлькох гарненьких дiвчат легкоi поведiнки за жовтим грецьким вином i солодким червоним алькермесом[14 - Алькермес – класичний iталiйський лiкер.], гайнуючи в такий спосiб решту теплоi ночi.

Серед них був i Джамбатiста Джентарiнi, один iз найбагатших й найжиттерадiснiших юнакiв у всiй Венецii. Вiн пiдвiвся назустрiч Бальдассаре, подав йому руку i, посмiхаючись, промовив:

– Я дуже сподiваюся, що сьогоднi, цiеi дивовижноi ночi, ти розкажеш нам будь-що про своi любовнi пригоди з часiв своiх мандрiв, i гадаю, що цьому не завадить та обставина, що твоiм серцем заволодiла чарiвна Кадорiн. А чи знаеш ти, що ця прегарна дiвчина немов камiнь, просто бездушний камiнь? Вона – як тi картини Джорджоне[15 - Джорджо Барбареллi де Кастельфранко, бiльше вiдомий як Джорджоне (1477(8)–1510) – iталiйський художник, представник венецiанськоi школи живопису, один iз найбiльших майстрiв Високого Вiдродження.], красунi на яких бездоганнi, але не мають нi плотi, нi кровi, вони iснують хiба що для того, щоб приваблювати нашi погляди. Я серйозно раджу тобi: тримайся якомога далi вiд неi, чи, може, ти хочеш закiнчити на потiху всiеi ii прислуги так, як третiй вiдкинутий наречений?

Однак Бальдассаре тiльки смiявся й не вважав за потрiбне виправдовуватися. Вiн вихилив кiлька келихiв солодкого маслянистого кiпрського вина i пiшов додому ранiше за iнших. А наступного дня вiн пiдiбрав вдалий час i розшукав старого синьйора Кадорiна в його невеликому красивому палаццо й спробував усiляко сподобатися йому та завоювати його прихильнiсть.

Увечерi в супроводi кiлькох спiвакiв i музик вiн дав на честь прекрасноi молодоi панни серенаду – i, безумовно, з успiхом: красуня стояла наслухаючи бiля вiкна й навiть на якусь мить з’явилася на балконi.

Звiсно, що вiдразу по тому все мiсто тiльки й гомонiло про заручини: не встиг Морозiнi вдягти свое найкраще вбрання, щоб просити в батька Маргерiти руки його дочки, як всi нероби й плiткарки вже тiльки те й знали, що базiкати про заручини та ймовiрний день весiлля. Молодий кавалер знехтував заведеним у тi часи звичаем, згiдно з яким свататися належало не самому кавалеру, а через одного або двох друзiв, яким доручалося виступати вiд його iменi. Але невдовзi всезнайки-плiткарки могли тiшитися: iхне передбачення збувалося.

Як тiльки синьйор Бальдассаре висловив батьковi Маргерiти свое бажання стати його зятем, той дуже знiтився.

– Дорогий мiй, молодий пане, – промовив благально старий синьйор, – бачить бог, я високо цiную честь, яку Ви виявили моему дому. Проте я хотiв би настiйливо попросити Вас вiдмовитися вiд Вашого намiру – так ми з вами уникнемо непотрiбного засмучення й усiляких ускладнень. Оскiльки тривалий час Ви мандрували далеко вiд Венецii, то, можливо, й не уявляете собi, у якi лихi ситуацii кинула мене нещасна дiвчина, вiдмовивши без будь-якоi на те причини двом достойним кавалерам. Вона взагалi не хоче нiчого чути про кохання та чоловiкiв. Визнаю, що я й сам дещо розпестив ii, i я надто слабкий, щоб своею суворiстю перебороти ii впертiсть.

Бальдассаре вiчливо вислухав його, але вiд свого намiру не вiдмовився, натомiсть вiн намагався всiляко розвiяти побоювання старого пана й пiднести йому настрiй. Врештi-решт гречний пан пообiцяв поговорити зi своею дочкою.

Можна здогадатися, якою була вiдповiдь синьйорини. Звiсно, вона вигадувала зарозумiло всiлякi дрiбнi вiдмовки, знову розiгруючи перед своiм батьком неприступну панну, але у своему серцi вона сказала «так» ще до того, як ii про це попросили.

Одразу пiсля отримання ii вiдповiдi Бальдассаре навiдався ще раз, тепер уже з вишуканим коштовним подарунком i надiв на палець коханоi золоту шлюбну обручку, i перший iз чоловiкiв поцiлував ii у чарiвнi гордi вуста.

Ось тепер венецiанцям було на що дивитися, про що трубити на все мiсто й чому заздрити. Нiхто не мiг пригадати такоi розкiшноi пари. Вони обое були високi й стрункi, втiм, панна була трiшки нижчою вiд свого кавалера. Вона була бiлявка, а вiн – брюнет. Вони обое ходили з високо пiднесеною головою й трималися незалежно, адже нiхто з них нi в найменшому не поступався iншому: нi в родовитостi, нi в гордовитостi.

Тiльки одне не подобалося прегарнiй нареченiй: ii шляхетний наречений заявив, що найближчим часом вiн повинен ще раз поiхати на Кiпр, щоб завершити там якiсь дуже важливi для нього справи. А вiдразу пiсля його повернення мало вiдбутися весiлля, якому вже заздалегiдь, мов якомусь народному гулянню, радiло все мiсто. А тим часом наречений i наречена безперешкодно втiшалися своiм щастям. Синьйор Бальдассаре виявляв своiй коханiй постiйнi знаки уваги, дарував подарунки, спiвав серенади пiд балконом, улаштовував всiлякi сюрпризи, i там, де тiльки було можливо, завжди був поруч iз Маргерiтою. Не дотримуючись старих звичаiв, молодята дозволяли собi усамiтнюватися й вiльно прогулювалися в закритiй гондолi.

Якщо Маргерiта була зарозумiлою та навiть дещо жорстокою, що для знiженоi молодоi аристократичноi панни взагалi не було чимось дивним, ii наречений був пихатим i не звик поважати iнших людей. До того ж усе його життя як моряка та успiхи серед жiнок аж нiяк не сприяли ушляхетненню його норову.

Чим запопадливiше, як наречений, вiн вдавав приемну й моральну людину, тим дужче тепер, коли мети вже було досягнуто, вiддавався своiй натурi й iнстинктам. Коли вiн ще жив разом iз батьками, до того ж як моряк i багатий купець, вiн звик розкошувати, вiддаючись своiм забаганкам й упередженням, не зважаючи на думки iнших людей. Було дивним, що вiд самого початку йому дещо не подобалося в оточеннi нареченоi, а найбiльше папуга, песик Фiно та карлик Фiлiппо. Коли вiн iх бачив, то часто злився й робив все, щоб помучити iх або подратувати iхню господиню. І не раз траплялося, що коли вiн заходив до будинку i його гучний голос лунав на гвинтових сходах, песик, гавкаючи, тiкав вiд нього, а птиця починала кричати й бити себе крилами. Карлик вдовольнявся тим, що кривив губи й уперто мовчав. Задля правдивостi мушу сказати, що Маргерiта, якщо не задля тварин, то все ж задля Фiлiппо, закидала iнодi слiвце й пробувала заступитися за бiдного карлика, але, звiсно, вона не наважувалася дратувати свого коханого й не могла, або й не хотiла, ставати проти його жорстокостi.

З папугою було покiнчено дуже швидко. Коли одного дня пан Морозiнi знову дражнив птаха, штрикаючи до нього цiпком, той, розлючений, склював йому руку й розiрвав до кровi мiцним i гострим дзьобом один його палець, пiсля чого пан розсердився й наказав скрутити птаховi шию. Птицю викинули в темний вузький канал iз заднього двору будинку, i за нею нiхто не поплакав.

Не краще довелося невдовзi пiсля цього й песику Фiно. Як тiльки наречений ii господинi зайшов до будинку, вiн заховався у темному кутку пiд сходами, як це вiн завжди робив, щоб пан його не помiтив, коли пiдходитиме до нього. Однак пан Бальдассаре, можливо, тому, що дещо забув у своiй гондолi, чого не мiг довiрити своему слузi, нiчого не пiдозрюючи, хутко збiг сходами донизу. Вiд несподiванки наляканий Фiно голосно загавкав i вистрибнув так рiзко й так невдало, що мало не збив пана з нiг. Зашпортавшись, той пройшов iз песиком до передпокою, а оскiльки тваринка вiд страху побiгла далi до порталу, де кiлька широких кам’яних схiдцiв вели до каналу, вiн дав iй пiд грiзнi прокльони такого рiзкого копняка, що песик полетiв далеко у воду.

У ту саму мить у порталi з’явився карлик, який почув гавкiт i скавучання Фiно, й постав поруч iз Бальдассаре, який смiючись, спостерiгав, як напiвпаралiзований переляканий песик намагаеться вiдчайдушно гребти у водi. На цей галас на балконi першого поверху з’явилася Маргерiта.

– Про бога святого, пошлiть туди гондолу, – кричав Фiлiппо до пана, не переводячи подиху. – Панi, звелiть негайно дiстати його з води! Вiн же потоне! О, Фiно, мiй Фiно!

Однак пан Бальдассаре тiльки смiявся, стримуючи весляра, який вже було збирався вiдв’язати гондолу, щоб урятувати песика. Фiлiппо хотiв ще раз звернутися до своеi панi й благати ii, але Маргерiта, не промовивши жодного слова, в цю мить уже полишила балкон. Тодi карлик став на колiна перед своiм мучителем i почав благати його врятувати життя песика. Пан невблаганно вiдвернувся й суворо наказав карлику йти додому, а сам зостався на сходах гондоли доти, допоки маленький Фiно, задихаючись, не зник пiд водою.

Фiлiппо поплентався на верхню терасу пiд дахом палацу. Там вiн сiв у куток, пiдпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до панi, а затим прийшов прислужник iз тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пiзно ввечерi вiн усе ще сидiв вгорi, сама панi пiднялася до нього, тримаючи лiхтар у руцi. Вона зупинилася перед карликом i якусь хвилю дивилася на нього.

– Чому ти не встаеш? – запитала вона перегодя. Карлик не вiдповiв. – Чому ти не встаеш? – запитала вона ще раз.

Тодi маленький чоловiчок подивився на неi й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?

– Це не я зробила, – виправдовувалася панi.

– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бiдкався карлик. – О, мiй любий! О, Фiно! О, мiй Фiно!

І тут Маргерiта розiзлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Вiн поплентався слiдом за нею, не промовивши жодного слова, i три днi мовчав, мов мрець. Його не цiкавила iжа, i вiн не звертав жодноi уваги на те, що вiдбувалося довкола нього та про що говорили люди.

У цi днi молоду панi охопив великий неспокiй. Вона почула звiдусiль такi слова про свого нареченого, що це ii дуже занепокоiло. Хотiлося знати, чи справдi молодий пан Морозiнi у своiх мандрах увивався за жiнками й мав на Кiпрi та в iнших мiсцях безлiч коханок. Воно так було й насправдi, i Маргерiта почала вагатися, ii охопив страх, i про нову подорож свого нареченого, що мала вiдбутися невдовзi, вона тепер думала, гiрко зiтхаючи. Врештi-решт Маргерiта не могла цього бiльше витримати й одного ранку, коли Бальдассаре був у неi вдома, вона йому все розповiла, не приховавши жодного свого побоювання.

Вiн розсмiявся.

– Те, що тобi, моя кохана, моя найчарiвнiша, розповiдали, може почасти й брехня, але бiльшiсть iз того все-таки правда. Кохання, наче хвиля, воно приходить i, пiдхоплюючи нас, веде за собою, а ми не можемо йому опиратися. І все ж я добре знаю, чим я завинив перед своею нареченою й дочкою такого благородного дому. Однак ти можеш не хвилюватися. Я бачив у рiзних краях рiзних гарних жiнок i в деяких iз них закохався, але жодна з них i тiнню не скидаеться з тобою.

І через те, що вiд його сили та мужностi вiдходили якiсь дивочари, вона заспокоiлася, посмiхнулася й погладила його тверду, засмаглу руку. Проте щойно вiн пiшов, усi ii побоювання повернулися й вилися гадюкою коло серця. Отже, ця гордовита панна пiзнала таемниче, присмирене почуття кохання-страждання та ревнощi, а потiм до пiвночi не могла заснути пiд своiм шовковим покривалом.

Перебуваючи у пригнiченому настроi, Маргерiта повернула свою прихильнiсть Фiлiппо. Той теж поводився, як завжди, – вiдновив свое попередне ставлення, немовби забув про страшну смерть свого песика. Вiн сидiв, як зазвичай, на терасi, читаючи книжки або розповiдаючи iсторii, в той час як Маргерiта вибiлювала на сонцi свое волосся.

І ось одного разу вiн пригадав ще одну iсторiю. А оскiльки панi якось запитала його, над чим вiн так глибоко замислився, то вiн вiдповiв iй такими дивними словами:

– Хай бог благословить цей дiм, милостива панi, який я невдовзi покину, чи то мертвим чи то живим.

– Чому ж бо? – запитала вона.

На це вiн дивно стенув плечима.

– Я це передчуваю, панi. Птаха нема, песика нема. Що ж тут робити карлику?

Вона суворо заборонила йому заводити подiбнi розмови, i вiн бiльше не згадував про це. Панi гадала, що вiн уже не думае про це, i ii довiра знову повернулася до нього. А вiн, коли вона розповiдала йому про своi турботи, захищав пана Бальдассаре й жодним чином не давав запримiтити, нiбито якось недоброзичливо ставиться до нього. Отож вiн поступово знову завоював найвищу довiру у своеi панi.

Одного лiтнього вечора, коли вiд моря повiяло прохолодою, Маргерiта разом iз карликом сiла у свою гондолу й звелiла керманичу гребти у вiдкрите море. Коли гондола пропливала мимо Мурано й мiсто розпливалося, немов якесь бiле сновидiння вдалинi на пласкiй слiпучiй лагунi, вона звелiла Фiлiппо розповiсти iй якусь iсторiю. Вона лежала на чорному пуховику, а карлик сидiв навпроти неi на пiдлозi гондоли, спершись спиною на високу корму.

Сонце висiло на краю далеких гiр, що ледь проступали здалеку крiзь рожевий серпанок. На островi Мурано залунали дзвони. Гондольер, зморений спекою, правив довгим веслом мляво й напiвсонно. Його згорблена постать вiдбивалася разом iз гондолою у водi, помережанiй морськими водоростями. Часом зовсiм близько пропливала вантажна баржа або рибальська барка з латинським вiтрилом[16 - Латинське вiтрило мае вигляд прямокутного трикутника. У Середньовiччi латинське вiтрило було поширеним через здатнiсть судна з таким вiтрилом ходити дуже круто вiд подувiв вiтру.], гострий трикутник якого затуляв на мить далекi вежi мiста.

– Розкажи менi якусь iсторiю! – наказала Маргерiта, i Фiлiппо схилив свою важку голову, покрутив золоту торочку на своему шовковому сюртуку, замислився на хвилинку, а тодi почав оповiдати таку iсторiю:

– Задовго до мого народження, коли мiй батько ще мешкав у Вiзантii, пережив дивовижну й незвичайну пригоду. Вiн заробляв тодi на життя лiкуванням i порадами в рiзних складних ситуацiях. Лiкуванню й магii вiн навчався в одного перса, що мешкав у Смирнi[17 - Смирна – античне мiсто, одне з найдревнiших давньогрецьких мiст у Малiй Азii. Сьогоднi руiни мiста розташованi на територii турецького мiста Ізмiра.], i був великим знавцем цих двох великих наук. Але, оскiльки мiй батько був людиною благородною й досяг усього у своему життi не шахрайством, не лицемiрством, а тiльки своiм умiнням, то йому довелося зазнати чимало рiзного лиха через заздрiсть шахраiв i шарлатанiв, тож вiн був змушений довго шукати нагоди, щоб повернутися на батькiвщину. Однак повернутися туди мiй бiдолашний батько хотiв не ранiше нiж наживе на чужинi хоча б якихось статкiв, адже вiн знав, що вдома його рiдня скнiе в жалюгiдних умовах. Чим менше посмiхалася йому доля у Вiзантii, до того що деякi шахраi й неуки без особливих зусиль багатiли, тим сумнiшим ставав мiй любий батько, i вiн було вже втратив майже всяку надiю пiдлатати своi справи, щоб не вдатися до шарлатанства.

Утiм, слабких i хворих у нього завжди було багато, i багатьом iз них вiн урятував життя. Однак усi цi люди були бiдними й знедоленими, i йому було соромно брати вiд них за свою допомогу бiльше, нiж якусь дещицю.

Його стан був таким безрадiсним, що мiй батько вже був готовим покинути мiсто й рушити в дорогу пiшки без шеляга в кишенi або ж пошукати роботу десь на кораблi. І все ж вiн вiдклав свiй вiд’iзд ще на один мiсяць, бо за астрологiчними прогнозами найближчим часом йому повинен був випасти щасливий випадок. Та поминув i цей мiсяць, а нiчого так i не сталося. В останнiй день, зневiрившись душею й тiлом, вiн зiбрав своi бiднi лахи, щоб зрання наступного дня вирушити в дорогу.

Останнього вечора вiн блукав уздовж берега моря за межею мiста, i можна собi уявити, якими невтiшними були його думки про те, що всi його надii виявилися примарними. Сонце давно сiло на спочин, i зiрки вже порозливали свое блiде свiтло над тихим морем.

Несподiвано десь зовсiм близько мiй батько почув голосний жалiбний стогiн. Озирнувшись довкола й не побачивши нiкого, вiн дуже перелякався, сприйнявши це за поганий знак перед своiм вiд’iздом. Коли плач i стогiн повторилися ще голоснiше, вiн набрався духу й вигукнув: «Хто тут?». У цю мить побiля берега почувся плескiт води. Вiн озирнувся й побачив у слабкому мерехтiннi зiрок свiтлу постать. Вирiшивши, що це може бути хтось iз тих, хто пережив трощу корабля, або ж якийсь плавець, вiн поквапився туди на допомогу, i тут, на свое превелике подивування, побачив несподiвано чарiвну бiлоснiжну морську дiву, що вийшла по пояс iз води. Але хто може описати, яким великим було його здивування, коли нереiда благально промовила до нього:

– Чи ти не той грецький маг, що мешкае на Жовтiй вулицi?

– Так, це я, – вiдповiв вiн приязно, – чого ви хочете вiд мене?

Тодi юна русалка знову заплакала, заломивши своi прекраснi руки, й почала благати мого батька, часто зiтхаючи, щоб вiн визволив ii вiд туги й приготував для неi мiцний любовний напiй, бо вона «гине, мрiючи намарно про свого коханого». Їi чарiвнi очi дивилися так жалiбно й сумно, що розчулили його серце. І вiн негайно вирiшив допомогти iй, але спочатку поцiкавився, як вона йому вiддячить. Тодi русалка запропонувала йому таке велике перлове намисто, що будь-яка жiнка могла б вiсiм разiв обернути його довкола своеi шиi.

– Але цей скарб, – пояснила вона, – ти отримаеш не ранiше, як я побачу дiю твого чародiйства.

У силi своiх чарiв батько не мав жодного сумнiву. Вiн повернувся до мiста, розв’язав приготований до вiд’iзду вузол iз лахами й зготував бажане зiлля так швидко, що невдовзi по пiвночi вiн уже стояв на березi моря, де на нього чекала русалка. Вiн передав iй маленьку пляшечку з безцiнним зiллям, i вона, засипаючи його вдячнiстю, звелiла прийти наступноi ночi за обiцяною винагородою. Батько пiшов тодi геть i провiв решту ночi та ще цiлий наступний день у тривожному очiкуваннi. Анi трохи не сумнiваючись у силi й дii напою, вiн не знав, однак, чи дотримае свого слова морська красуня. З такими думками зустрiв вiн нiч на домовленому мiсцi. Невдовзi у хвилях з’явилася й сама морська дiва.

Неможливо передати той жах, який охопив мого бiдолашного батька, коли побачив, що вiн накоiв своiм мистецтвом! Нереiда, посмiхаючись, пiдiйшла ближче й передала йому перлове намисто, i у ii руках вiн побачив мертве тiло надзвичайно вродливого юнака. За вбранням батько впiзнав у ньому одного з грецьких морякiв. Обличчя його було смертельно-блiде, кучерi колихали морськi хвилi. Русалка нiжно притискала юнака до грудей i гойдала його на руках, немов маленького хлопчика.

Тiльки-но мiй батько побачив це, як заголосив i прокляв себе та свое мистецтво. Русалка тiеi ж миттi зникла в глибинах моря разом iз мертвим коханим, а на пiщаному березi лежало перлове намисто. Оскiльки зарадити нещастю було вже неможливо, батько взяв намисто й принiс його пiд одягом додому, там вiн розiрвав його, щоб розпродати перлини по однiй. З вилученими коштами вiн сiв на корабель, який прямував на Кiпр, i вже було думав, що назавжди позбувся будь-якоi нужденностi. Однак володiння грiшми, якi обагрила кров невинноi людини, обернулося для нього численними лихами. Шторми й корсари повiдбирали в нього всi його статки, i на батькiвщину вiн повернувся тiльки через два роки, мов жебрак iз корабля, що зазнав трощi.

Упродовж усiеi розповiдi панi лежала на перинi й дуже уважно слухала оповiдь. Коли ж карлик завершив свою розповiдь i затим замовк, вона, не промовивши жодного слова, застигла в глибоких роздумах, доки гондольер не припинив гребти в очiкуваннi на наказ повертати назад. Тодi вона стрiпнулася, немовби вiд якогось лячного сну, махнула рукою гондольеру й запнула перед собою завiсу. Весляр поспiшно розвернувся, i гондола полетiла назустрiч мiсту, немов чорний птах, а самотнiй карлик дивився спокiйно й зосереджено поверх темноi лагуни, мовби обдумуючи якусь нову iсторiю.

Вони швидко дiсталися мiста, i гондола стрiмко рухалася по Рiо Панда[18 - Рiо Панда – назва одного з венецiанських каналiв.], а затим i численними маленькими каналами.

Цiеi ночi сон Маргерiти був дуже неспокiйним. Через iсторiю з любовним напоем вона, як це й передбачав карлик, прийшла до думки, що iй i самiй варто скористатися таким самим засобом, щоб мiцнiше прив’язати нареченого до себе.

Наступного дня вона завела про це розмову з Фiлiппо, але не напряму, а немовби з переляку ставила йому рiзнi запитання. Спочатку вона намагалася довiдатися, як можна приготувати такий любовний напiй, i чи можна знайти сьогоднi того, хто знаеться на секретi приготування, i чи не мiстить напiй отруйнi та шкiдливi соки, i чи не мае вiн такого запаху, що могло б викликати пiдозру в того, хто його питиме. Хитрий Фiлiппо байдуже вiдповiдав на всi цi запитання, нiби вiн нiчого не помiчае з прихованих бажань своеi панi, i тому вона змушена була висловлюватися дедалi яснiше i, врештi-решт, прямо запитала, чи не знайдеться у Венецii хтось такий, хто мiг би приготувати такий напiй.

Тодi карлик засмiявся i вигукнув:

– Ви, здаеться, недостатньо довiряете моiй вправностi, моя панi, якщо вважаете, що я не засвоiв свого часу вiд мого батька, який був великим мудрецем, цi найпростiшi ази магii.

– Отже, ти й сам мiг би приготувати такий любовний напiй? – вигукнула панi з великою радiстю.

– Нема нiчого простiшого, – вiдповiв Фiлiппо. – Тiльки я не збагну, навiщо вам мое мистецтво, якщо ви досягли мети Ваших бажань – вашим нареченим е один iз найвродливiших i найбагатших чоловiкiв.

Однак красуня не вiдступала i, врештi-решт, карлик явно неохоче пiдкорився. Вiн отримав кошти на придбання потрiбних трав i таемничих засобiв, i потiм, якщо все буде гаразд, йому був обiцяний щедрий подарунок.

За два тижнi все було готове, i карлик принiс чародiйний напiй у маленькiй блакитнiй пляшечцi, яку отримав вiд своеi панi з ii туалетного столика. Оскiльки дата вiд’iзду пана Бальдассаре на Кiпр уже стрiмко наближалася, потрiбно було спiшно дiяти. Якось пообiддi в один iз наступних днiв Бальдассаре запропонував нареченiй розважальну прогулянку, нiкого про це не сповiстивши, i це в той час, коли через спеку о цiй порi року нiхто не влаштовував нiяких прогулянок – це здалося Маргеритi, як i карлику, слушною нагодою.

Коли на визначений час Бальдассаре пiдплив iз гондолою до заднiх дверей будинку, Маргерiта вже чекала на нього, поряд iз нею стояв Фiлiппо. Вiн занiс у човен пляшку вина та кошик iз персиками, а пiсля того, як пан i панi сiли в гондолу, знайшов собi мiсце десь позаду нiг гондольера. Молодому пановi не сподобалося, що Фiлiппо iде разом iз ними, але вiн стримав себе, щоб не сказати чогось зайвого, бо в останнi днi перед вiд’iздом намагався бiльше, нiж це робив ранiше, пiдкорятися бажанням коханоi.

Гондольер вiдштовхнув човен, Бальдассаре щiльно запнув завiсу, i вони з нареченою тiшилися перебуванням у вiддаленiй закритiй кабiнi гондоли, а карлик спокiйно сидiв на заднiй ii частинi й роздивлявся старi, високi й темнi будинки Рiо Баркароллi[19 - Рiо Баркароллi (канал гондольера) – назва одного з венецiанських каналiв.], повз якi пропливала гондола, доки бiля старовинного Палаццо Джустинiан[20 - Палаццо Джустинiан (або Джустiнiанi) – палац збудував у XV ст. невiдомий архiтектор, iмовiрно, Бартолонео Бона. Первiсно складався з двох частин – по однiй для кожноi гiлки роду. Згодом об’еднанi центральною секцiею фасаду. В рiзний час тут проживали знаменитi особи, зокрема Рiхард Вагнер – нiмецький композитор, який написав тут у 1858–1859 рр. другу частину опери «Трiстан та Ізольда», а також майстер портретного жанру Натале Ск’явонi (1777–1858).], де тодi ще був невеличкий садок, лагуна не виплила з гирла каналу Гранде. Сьогоднi на тому мiсцi, як усiм вiдомо, стоiть чудовий палаццо Бароццi[21 - Палаццо Бароццi – палац, збудований 1890 року. Первiсно в ньому розташовувався знаменитий театр Сант Ангело.].

Часом iз заштореноi кабiни долинав приглушений смiх, тихий звук поцiлунку, уривок якоiсь розмови. Фiлiппо не був цiкавим. Вiн дивився понад воду то на сонячну Рiву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре[22 - Собор Сан-Джорджо Маджоре – собор у Венецii, на островi Сан-Джорджо Маджоре, збудований мiж 1565-м i 1610 роками.], то назад на Лев’ячу колону П’яцетти[23 - Лев’яча колона, або колона Святого Марка – одна з двох знаменитих гранiтних монолiтних колон, що здiймаеться у Венецii на тiй невеликiй частинi площi Сан Марко на iм’я П’яцетта – тобто маленька площа. Колону увiнчуе бронзова статуя крилатого лева – символ Венецii.]. Вiн зиркав подеколи на гондольера, який старанно грiб, хлюпав у водi тонкою гiлочкою верболозу, яку знайшов на днi гондоли. Його обличчя було таким вiдразливим i незворушним, як зазвичай, i нiчого не виражало з його теперiшнiх думок. Вiн саме згадував свого затонулого песика Фiно й задушеного папугу та розмiрковував над тим, як усi земнi створiння – звiрi й люди – близькi до загибелi, i що на цьому свiтi ми не можемо нiчого знати наперед i едине, що ми чiтко знаемо, так це те, що смерть невiдворотна. Вiн згадав свого батька та свою батькiвщину, i все життя… гiрка посмiшка промайнула його обличчям, коли вiн згадав, що в усьому бiлому свiтi мудрi люди стоять на службi в дурнiв, i що життя бiльшостi людей нагадуе жалюгiдну комедiю. Вiн посмiхнувся й подивився на свое розкiшне шовкове вбрання.

І в той момент, коли вiн ще тихо сидiв i посмiхався, трапилося те, чого вiн увесь час чекав. Пiд дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргерiти, яка гукала: «Фiлiппо, де там твое вино й келих? Пан Бальдассаре вiдчувае спрагу й уже настав час принести той напiй».

Вiн вiдкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сiк у келих i долив червоного вина. Маргерiта розсунула фiранки, i карлик запропонував панi персики, а нареченому – келих iз напоем. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоення.

Пан Бальдассаре взяв келих i пiднiс його до своiх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, i в його душу несподiвано заповзла пiдозра.

– Стривай! – вигукнув вiн. – Таким негiдникам, як оце ти, довiряти не можна. Перш нiж я вип’ю свое вино, я хочу бачити, як i ти вiдiп’еш iз нього.

Лице Фiлiппо було таким самим байдужим, як i ранiше.

– Вино добре, – проказав вiн ввiчливо.

Однак пан усе ще був нашорошеним.

– Ти що, парубче, не наважуешся випити? – запитав вiн з пересердя.

– Вибачте, пане, – вiдповiв карлик, – але я не привчений пити вино.

– Тодi я наказую тобi. Допоки ти не скуштуеш його, моi вуста не вип’ють жодноi його краплини.

– Немае про що хвилюватися, – посмiхнувся Фiлiппо, нахилився й узяв келих iз рук Бальдассаре, вiдпив ковток i вiддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим i сам одним духом вихилив решту вина.

Було спекотно, лагуна виблискувала слiпучим мерехтiнням. Закоханi знову знайшли собi затiнок за фiранками, а карлик сiв збоку на днi гондоли, провiв рукою по своему широкому чолi й зцiпив свого вiдразливого рота, мовби вiд болю.

Вiн знав, що за годину його вже не стане. Напiй був отруений. Дивовижне очiкування посилювалося в його душi, що так близько стояла бiля ворiт смертi. Вiн озирнувся на мiсто й пригадав думки, у якi ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладiнь, вiн переосмислював усе свое життя. Воно було одноманiтним i бiдним – мудрець на службi в дурнiв, жалюгiдна комедiя. Коли вiн вiдчув, що серце його вже б’еться раз бiльше, раз менше, а чоло зросилося потом, iз його грудей вирвався гiркий смiх.

Нiхто цього не почув. Гондольер уже майже засинав, а за завiсою перелякана красуня Маргерiта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподiвано зле i який помирав у неi на руках, його тiло вже хололо. Несамовито голосячи, збiгла вона донизу. Там, на днi гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрiмавши, у своему розкiшному шовковому вбраннi.

То була помста Фiлiппо за смерть свого песика. Повернення нещасноi гондоли з двома мерцями навiяло жах на всю Венецiю.

Донна Маргерiта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кiлька рокiв. Вона сидiла iнодi на парапетi свого балкона й вигукувала до кожноi гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фiно!» Та ii вже всi пiзнавали, i нiхто не звертав на неi увагу.

1903




Гра тiней


Широкий фасад замка, збудований зi свiтлого каменю, виходив великими вiкнами на Рейн, на плавнi та сповнений свiтла й повiтря ландшафт iз води, очерету й верболозу, а гори, що виднiлися десь вдалинi, вкритi лiсом i затягнутi голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якоi пропливали хмари, замки й садиби, що iх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вiтру й здавалися бiлими та маленькими. Фасад замка вiддзеркалювався гордовито й самовдоволено у водi, що тихо пропливала потоком, i був сповнений гiдностi та марнославства, мов молода жiнка, декоративнi кущi звiшували свое свiтло-зелене вiття до самiсiнькоi води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на водi пофарбованi в бiлий колiр прогулянковi гондоли. На цiй яскравiй сонячнiй частинi замка нiхто не мешкав. Пiсля того як зникла баронеса, кiмнати стояли порожнiми, крiм найменшоi – в нiй, як i ранiше, жив поет Флорiберт. Панi осоромила свого чоловiка i весь замок, i вiд веселого численного придворного штату не зосталося затим нiчого, крiм бiлих прогулянкових гондол i тихого вiршотворця.

Господар замка, пiсля того як його спiткала недоля, мешкав у заднiй частинi будiвлi. Вузький двiр затiняла велетенська вежа римськоi епохи, що стояла окремiшньо, ii стiни були темними й вологими, вiкна – вузькими та низькими, до затiненого двору щiльно прилягав темний парк iз великими групами старих кленiв, тополь, а також букiв.

Поет жив собi самотинно на сонячнiй сторонi, i його спокiй тут нiщо не порушувало. Харчувався вiн на кухнi, а барона не бачив часто цiлими днями.

– Ми живемо в цьому замку, неначе тiнi, – сказав вiн своему приятелю з юнацьких лiт, який навiдався до нього якось i витримав у непривiтних стiнах мертвого будинку всього один день. Флорiберт складав у свiй час байки й галантнi вiршi для свiтського товариства баронеси, а пiсля розпуску домашньоi прислуги вiн став нiкому не цiкавим, бо його невибаглива натура боялася бiльше жвавих провулкiв зовнiшнього свiту й боротьби за iснування, нiж самотностi в сумовитому замку. Вiн уже давно не писав вiршiв. Коли дув захiдний вiтер, вiн дивився через рiчку поверх жовтого очерету на далекi хребти синюватих гiр i спостерiгав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високi дерева, й складав розлогi поетичнi твори, у яких, однак, не було слiв, i тому вiн нiколи не мiг iх записати. Один iз таких вiршiв називався «Подих Бога», i в ньому йшлося про теплий пiвденний вiтер, а iнший – називався «Душевна втiха», i був, по сутi, спогляданням барвистих весняних лугiв.

Флорiберт не мiг нi прочитати цi вiршi, нi проспiвати iх, бо в них не було слiв, але вiн снив ними й часом тонко iх вiдчував, надто ввечерi. А iнакше вiн проводив свiй час здебiльшого в селi, де бавився з малими русявими дiтлахами чи смiшив молодих жiнок i дiвчат тим, що знiмав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливiшими були для нього тi днi, коли вiн бачив фрау Агнес, чарiвну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дiвчачим обличчям. Вiн вiтався з нею, низько вклоняючись, i прегарна Агнес кивала й смiялася, заглядаючи йому в очi, сповненi сором’язливостi, та простувала далi з посмiшкою на вустах, мов сонячний промiнчик.

Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавiлого замкового парку, i який служив ранiше бароновi для його амурних втiх. Їi батько працював лiсничим й отримав цей будинок як подарунок вiд батька теперiшнього господаря за якiсь особливi заслуги. Вона рано вийшла замiж i повернулася додому молодою вдовою, отож пiсля смертi батька так i мешкала у цьому самотньому будинку одна зi служницею та слiпою тiткою.

Фрау Агнес носила простi, але гарнi й завжди новi вбрання нiжних кольорiв. Їi обличчя по-дiвочому було юним i вузьким, каштанове волосся заплетене в тугi коси й укладене довкола витонченоi голiвки. Барон був закоханий у неi ще до того, як вiн iз ганьбою прогнав свою дружину, й тепер кохав ii з новою силою. Вiн зустрiчав ii вранцi в лiсi, а вночi вiдвозив рiчкою на гондолi до очеретяноi хатинки в плавнях; i там ii усмiхнене дiвоче обличчя лежало на його рано посивiлiй бородi, а ii нiжнi пучки гралися з його жорсткою та твердою рукою мисливця.

Фрау Агнес ходила на свята до церкви, молилася та подавала милостиню злидарям. Вона приходила в селi до лiтнiх бiдних жiнок i дарувала iм черевики, причiсувала iхнiх внучат, допомагала iм у шитвi, i, йдучи геть, полишала у iхнiх хатинках м’який блиск юноi святоi. Фрау Агнес жадали всi чоловiки, i той, хто iй подобався, або той, хто з’являвся в потрiбний момент, мiг поцiлувати ii руку, ба, навiть отримати поцiлунок у вуста, а кому таланило й, хто був статний собою та високий на зрiст, той мiг i наважитися залiзти до неi вночi через вiкно.

Усi це знали, i барон також, однак прекрасна Агнес iшла своiм шляхом далi, посмiхаючись, iз невинним поглядом, мов незаймана дiвчина, яку не можуть зворушити жоднi жадання чоловiкiв. Часом з’являвся новий коханець, який обережно залицявся до неi, наче до якоiсь недосяжноi красунi, блаженствував у благословеннiй гордостi вiд такого розкiшного завоювання й дивувався тому, що iншi чоловiки не заздрили йому, а тiльки посмiхалися. Їi будинок, сповнений тишi, стояв скраю похмурого парку, що зарiс в’юнкими трояндами, самотнiй, мов здичавiлий, казковий лiс. Вона мешкала в ньому, виходила з нього й поверталася до нього лiтнього ранку, свiжа та нiжна, немов троянда, з осяйним блиском на дiвочому обличчi й важким вiнком кiс довкруж витонченоi голови. Лiтнi бiднi жiнки благословляли ii i цiлували iй руки, чоловiки поштиво вiталися з нею й посмiхалися за спиною, дiтлахи пiдбiгали до неi, випрошували в неi милостиню й дозволяли гладити себе по голiвцi.

– Чому ти така? – запитував ii часом барон i погрозливо дивився на неi своiми похмурими очима.

– Хiба ти маеш право на мене? – запитувала вона здивовано, заплiтаючи каштановi коси.

Найбiльше ii кохав поет Флорiберт. Його серце частiше билося, коли вiн бачив ii. Коли ж до нього долинали поганi чутки про неi, сум оповивав його, вiн хитав головою i не вiрив цьому. А коли про неi щось говорили дiтлахи, то весь аж свiтився i слухав iх немовби пiсню. З усiх його поетичних фантазiй найчудовiшою була та, у якiй вiн мрiяв про Агнес. Тодi вiн залучав собi на допомогу все, що найбiльше любив i що здавалося йому наймилiшим – захiдний вiтер, синю далечiнь i яскравi веснянi луги, оточував ii всiм цим i вкладав у загальний образ усю свою тугу та щиру пристрасть безкорисного дитинного життя.

Одного раннього лiтнього вечора пiсля тривалоi тишi до мертвого замка ввiйшло трошки нового життя. Голосно затрубив рiжок, i зi скрипом i брязканням на подвiр’я в’iхала карета й зупинилася. Це приiхав на гостину брат господаря замка, сам один, зi своiм камердинером, високий статечний чоловiк iз борiдкою клинцем i гнiвними очима, мов у бiйця. Вiн плавав у стрiмкому Рейнi, стрiляв для свого задоволення по срiблястих чайках, частенько iздив верхи до найближчого мiстечка й повертався звiдти добряче напiдпитку, час вiд часу дражнив добродушного поета i через кожних два днi влаштовував галасливi сварки зi своiм братом. Також вiн давав йому тисячi порад: пропонував перебудувати замок й облаштувати в ньому все на iнший лад, радив усе помiняти й покращити. Та добре йому було говорити про це, бо, вдало одружившись, вiн був багатим, а господар замка – бiдним i жив здебiльшого в нуждi та сварках.

Вiзит до замка – це було його примхою, i вiн розкаювався в цьому вже в перший же тиждень. Однак усе ж залишався i не згадував жодним словом про вiд’iзд, що мало турбувало його брата. Та ось вiн побачив Агнес i почав увиватися за нею.

Поминув деякий час, i служниця чарiвноi панi вже мала нову спiдницю, що ii подарував iй зайда-барон. Ще сплило небагато часу, i служниця взяла бiля паркового муру вiд камердинера барона-зайди записку й квiти. Минуло ще кiлька днiв, i ось чужий барон зустрiв лiтнього полудня фрау Агнес у лiсовiй хатинi й поцiлував iй руку, затим маленький ротик i бiлу шийку. А коли вона прямувала в село, а вiн iшов iй назустрiч, то знiмав перед нею свого рейтерського капелюха, вона ж робила кнiксен, мов сiмнадцятирiчна дiвчина.

Поминуло знову небагато часу, i зайда-барон, залишившись якось ввечерi вдома сам-один, помiтив крiзь вiкно гондолу, що пливла за течiею рiки, а в нiй гондольера та ще якусь свiтлу жiночу постать. І те, що допитливець не мiг розгледiти в сутiнках, за кiлька днiв йому стало зрозумiлiшим, нiж вiн цього бажав… Та, яку вiн у полудень пригортав до грудей у лiсовiй хатинцi й розпалював своiми поцiлунками, ввечерi переправлялася разом iз його братом через темний Рейн i зникала з ним по той бiк в очеретi.

Чужинець спохмурнiв, йому снилися поганi сни. Вiн покохав фрау Агнес не як якусь легку лiсову здобич, а як дорогоцiнну знахiдку. За кожним поцiлунком вiн злякано здригався вiд радостi й подивування, з якою чистою нiжнiстю вона вiдповiдала на його залицяння. Тому вiн вiддавав iй набагато бiльше, нiж iншим жiнкам. Вiн пригадував свою молодiсть, а ця жiнка, оточена його вдячнiстю й увагою, зрештою, нiжнiстю, ходила вночi темними шляхами з його рiдним братом. Вiн прикусив кiнчик свого вуса й гнiвно зблиснув очима.

Незворушний до всього того, що вiдбувалося довкола, i не затьмарений таемничою задушливою атмосферою, що згущувалася у замку, поет Флорiберт жив собi спокiйно, нiчим не переймаючись. Йому не подобалося, що гiсть кепкував часом iз нього й мучив його, але вiн звик до чогось подiбного ще з минулих часiв. Вiн уникав зайду, проводив цiлi днi в селi або побiля рибалок на березi Рейну й мрiяв вечорами, вiддаючись пiд теплим духмяним повiтрям, бурхливим фантазiям. І ось якось уранцi вiн помiтив, що на подвiр’i бiля стiни замка розпустилися першi бутони чайноi троянди. В останнi три роки вiн приносив першi квiти цiеi рiдкiсноi троянди й клав на порiг будинку фрау Агнес i тепер зрадiв, що знову зможе пiднести iй цей скромний безiменний подарунок.

Ополуднi цього самого дня чужинець увiйшов до букового лiсу разом iз чарiвною жiнкою. Вiн не запитував ii, де вона була вчора й позавчора пiзно ввечерi. Вiн дивився мало не з погрозливим подивуванням у ii спокiйнi та невиннi очi, й перш нiж пiти геть, проказав:

– Я прийду до тебе сьогоднi увечерi, як тiльки-но стемнiе. Залиш вiкно вiдчиненим!

– Сьогоднi нi, – вiдповiла вона лагiдно, – сьогоднi нi.

– Але я так хочу, ти чуеш?

– Іншим разом, гаразд? Сьогоднi нi, сьогоднi я не можу.

– Я прийду сьогоднi ввечерi, сьогоднi ввечерi або нiколи. Роби, як хочеш.

Вона вiдвернулася вiд нього й пiшла геть.

Увечерi чужинець лежав на березi рiки на чатах, чекаючи коли стемнiе. Однак човна нiде не було видно. Тодi вiн попрямував до будинку коханоi, заховався в кущах i поклав рушницю собi на колiно.

Було тихо й тепло, жасмин розливав своi духмянi пахощi, i на небi за бiлими смужками хмаринок з’явилися маленькi матовi зiрочки. В глибинi парку спiвала пташка, одна-едина.

Коли вже майже цiлковито стемнiло, з-за рогу будинку, немовби крадучись, вийшов навшпиньки легкою ходою якийсь чоловiк. Вiн натягнув собi низько на чоло капелюха, але було так темно, що в цьому не було жодноi потреби. У правiй руцi вiн тримав букет бiлих троянд, що матово мерехтiли у темрявi. Той, хто сидiв у засадi, напружив зiр i звiв гачок.

Той, що пiдiйшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тодi вiн пiдiйшов до дверей, нахилився й поцiлував залiзну клямку замка.

У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркiт, i слабке вiдлуння вiд нього покотилося глибиною парку. Чоловiк iз трояндами впав на колiна, затим звалився спиною на гравiй i вже так i лежав, злегка здригаючись.

Стрiлець перечекав у засадi доволi тривалий час, але нiхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тодi вiн обережно пiдiйшов ближче й нахилився над застреленим чоловiком, iз голови якого сповз капелюх. Знiяковiло й здивовано вiн впiзнав поета Флорiберта.

– Ще й оцей! – простогнав вiн i пiшов геть.

Чайнi троянди лежали розсипаними по землi, одна з них застигла у кровi вбитого.

У селi дзвони пробили першу годину. Небо щiльнiше затягли блiдi хмари, до яких, мов сонний велетень, стримiла велетенська вежа замка. Рейн тихо спiвав свою пiсню й котив повiльним потоком хвилi, а в глибинi чорного парку ще далеко за пiвнiч спiвала одна самотинна пташка.

1906




Фальдум



Ярмарок

Дорога, що вела до мiста Фальдум, бiгла то помiж пагорбами, то лiсами, то привiльними зеленими лугами, то полями, i чим ближче до мiста, тим частiше зустрiчалися селянськi двори, майори, сади й невеликi сiльськi хатки. Море було звiдси далеко, нiхто з тутешнiх мешканцiв нiколи не бачив його, i свiт, здавалося, складався з одних пригiркiв, чарiвливих тихих вияркiв, перелiскiв, рiллi та плодових садiв. Усього в цiй мiсцинi було в достатку: i фруктiв, i деревини, i молока, i м’яса, i яблук, i горiхiв. Села тiшили погляд своею охайнiстю та затишком, i люди тут жили здебiльшого добрi, працьовитi, стараннi, не любили небезпечних чи ризикованих справ, кожен тiшився, що сусiд живе не краще й не гiрше, нiж вiн сам. Так був влаштований цей край – Фальдум; зрештою, як i в iнших краiнах, де все також пливе за своiм звичаем, доки не трапиться щось особливе.

Мальовничу дорогу до мiста Фальдума – i мiсто, i краiна мали однакову назву – iз першими криками пiвнiв жваво заповнював люд. Таке можна було спостерiгати о цiй порi раз на рiк, тому що в мiстi сьогоднi мав вiдбутися великий ярмарок, i на двадцять миль у цiлiй окрузi не було жодного селянина чи селянки, майстра, пiдмайстра чи учня, наймита чи поденницi, юнака чи дiвчини, хто б не думав про ярмарок i не мрiяв вiдвiдати його. Однак не всi могли потрапити туди, адже хтось повинен був доглядати за худобою, за дiтками, за старими й немiчними; i якщо вже комусь i випав жереб зостатися вдома, то нинiшнiй рiк видавався йому мало не втраченим, i сонечко, яке iз самого ранку сяяло по-святковому яскраво в синявi пiзнього лiта, зовсiм не тiшило його.

На ярмарок поспiшали господинi й служницi з кошиками в руках, ретельно поголенi й причепуренi парубки з гвоздикою чи айстрою в петельцi, школярки з дбайливо заплетеними косами, якi ще волого й масно зблискували на сонцi. Вiзники прикрасили свiй батiг квiткою або червоною стрiчкою, а заможнiшi не забували й про коней, iз новоi упряжi яких звисали начищенi до блиску латуннi бляшки. Їхали пiдводи, на яких пiд навiсами зi свiжих букових гiлок тулилися люди з кошиками й дiтлахами на колiнах, багато хто з них спiвали вголос хором; туди й сюди пробiгав вiзок, прикрашений прапорцями, червоними, синiми бiлими паперовими квiтами на зелених букових гiлках, звiдти долинала весела мелодiя сiльських музик, а з-помiж затiнку гiлок зблискували нiжно й чарiвливо золотi рiжки та труби. Дiтлахи, що змушенi були вставати спозаранку, рюмсали, спiтнiлi вiд спеки матерi намагалися iх заспокоiти, хтось iз вiзникiв по добротi сердечнiй брав дiтлахiв до себе на пiдводу. Якась старенька бабуся везла дитячий вiзок iз близнюками, малюки спали, а на подушцi серед дитячих голiвок лежали двi чепурненько вбранi ляльки, такi самi пухкенькi й рум’янi, як i самi малюки.

Хто мешкав побiля дороги й сьогоднi не iхав на ярмарок, той мiг досхочу набалакатися з прохожими й надивитися вдосталь на нескiнчений людський потiк. Однак таких було мало. На садовiй драбинi заливався сльозами десятилiтнiй хлопчик, бо його залишили вдома з бабусею. Насидiвшись вдосталь i наплакавшись, вiн раптом помiтив на дорозi зграйку сiльських хлопчакiв i кулею вискочив iз подвiр’я та приеднався до них. По сусiдству жив нетягою нежонатий старий, цей i чути не хотiв про ярмарок, бо йому було шкода грошей. Повсюди панувала атмосфера свята, i вiн вирiшив, що саме час пiдстригти живоплiт iз глоду, i ось, коли ледь засвiтало, вiн бадьоро взявся за роботу – садовi ножицi так i цвенькали. Проте вже дуже швидко вiн полишив цю роботу й, закипаючи спересердя, повернувся до хати, адже кожен парубок, який проходив чи проiжджав повз, з подивом зиркав на нього, а часом жартував про його недоречну завзятiсть, що викликало смiх у дiвчат. Коли ж нетяга, розiзлившись, пригрозив iм своiми довгими ножицями, вони зривали з голiв своi шапки i, розреготавшись, махали йому. Зачинивши ставнi, вiн заздрiсно дивився у щiлину, його злiсть поволi стихла, пiд вiкном поспiшали на ярмарок запiзнiлi пiшоходи, немовби iх чекало там бозна-яке блаженство. І ось наш нетяга теж взув чоботи, засунув у гаманець один талер, узяв цiпок i зiбрався в дорогу. Але на порозi вiн раптом зметикував, що талер – це неймовiрно великi грошi, тодi витяг монету з гаманця й заховав ii у кишеню. Потiм зачинив дверi та хвiртку i пустився в дорогу, але йшов так хутко, що обiгнав не одного пiшого й навiть двi пiдводи.

Коли вiн пiшов, будинок i сад спорожнiли, дорожня порохнеча стала потроху осiдати, вдалечинi вiдлунали й зникли кiнський тупiт i звуки музики, вже й горобцi повернулися зi скошених полiв i заходилися купатися у бiлiй пилюцi та роздивлялися, де було б можна щось поклювати. Дорога була безлюдною, вимерлою, спекотною, часом здалеку ледь розбiрливо долiтало чи то зiтхання, чи то звук рiжка.

І ось iз лiсу вийшов якийсь чолов’яга в низько натягнутому на чоло капелюсi з широкими крисами та неквапливо закрокував порожнiм трактом. Вiн був високий на зрiст, iшов упевнено й розмашисто, немов мандрiвник, який частенько ходить пiшки. Зодягнений вiн був у сiрий, непоказний одяг, а очi позирали з-пiд капелюха уважно й спокiйно – очi людини, яка хоч i не жадае нiчого вiд свiту, однак усе уважно розглядае i чiтко примiчае. Вiн бачив усе – розбитi колii, що вели до небокраю; бачив слiди коня, лiве задне копито якого стерлося; бачив бабусю, що вiд страху метляла по саду й марно когось кликала; а на далекому пагорбi в курному маревi зблискували маленькi дахи Фальдума. Ось вiн завважив на обочинi щось маленьке й блискоче, нахилився й пiдняв начищену латунну бляшку з кiнськоi упряжi й заховав ii в кишеню. Затим його погляд упав на тин iз глоду: його нещодавно пiдстригали й спочатку, здавалося, працювали ретельно i з задоволенням, але чим далi, тим справа йшла гiрше – то зрiзано було надто багато, то, навпаки, врiзнобiч iжачком стирчали колючi гiлки. Потiм мандрiвник пiдiбрав на дорозi дитячу ляльку – ii напевно переiхала пiдвода, трохи далi кусень житнього хлiба, на якому ще зблискувало розтоплене масло, i, нарештi, тугий шкiряний гаманець iз пiвталеровою монетою. Ляльку вiн приклав до придорожнього стовпа, хлiб роздав горобцям, а гаманець iз пiвталеровою монетою засунув у кишеню.

Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабiч пожухла вiд сонця i запилюжилася. Бiля заiжджого двору не було анi душi, тiльки кури снували та iз замисленим кудкудаканням нiжилися на сонечку.

На городi посеред сизих капустяних качанiв якась старенька жiнка виполювала бур’яни iз сухоi землi. Мандрiвник гукнув до неi: мовляв, чи далеко ще до мiста. Однак стара була глухенька, вiн гукнув ще раз голоснiше, але вона тiльки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.

Мандрiвник попростував далi. Часом вiд мiста долинали сплески музики й затихали знову; i чим далi тим музику було чутно виразнiше й грала вона довше, i, нарештi, музика й людський гомiн злилися в неугавний гул, подiбний до гулу далекого водоспаду, немовби там, на ярмарку, веселився весь фальдумський люд. Побiч дороги дзюркотiв струмок – широкий i спокiйний, у ньому плавали качки, i в синiй глибинi виднiлися зеленi водоростi. Потiм дорога повела в гору, а струмок звернув убiк, i через нього був перекинутий кам’яний мiсток. На його низьких поруччях дрiмав якийсь миршавий чоловiчок, на вигляд – кравець: вiн спав, звiсивши голову на груди, його капелюх скотився в пилюку, а поруч, охороняючи сон господаря, сидiв маленький кумедний песик. Незнайомець хотiв було розбудити того, хто спав, – не доведи господи, ще впаде до води, – але спочатку глянув додолу й, переконавшись, що висота тут невелика, а струмок неглибокий, не став будити кравця.

Нетривалий крутий пiдйом – i ось перед ним постали розчахнутi ворота Фальдума, а довкола нi душi. Чоловiк зайшов у мiсто, i кроки його вiдбивалися несподiвано лунко у вимощеному брукiвкою провулку – там уздовж будинкiв тяглися порожнi пiдводи й чотиримiснi коляски без коней. З iнших провулкiв долинали голоси й глухий шум, але тут не було нiкого, провулок тонув у тiнi, лише у верхнiх вiконцях вигравав золотий вiдблиск дня. Мандрiвник трошки перепочив, посидiв на дишлi пiдводи, а перед тим, як пiти далi, поклав на передок латунну бляшку, яку знайшов на дорозi.

Не встиг вiн дiйти до кiнця наступного провулка, як зусiбiч його накрив ярмарковий шум i гамiр, сотнi крамарiв на всi лади голосно розхвалювали свiй крам, дiтлахи дудiли в посрiбленi дудки, рiзники виловлювали з казанiв, що кипiли, довгi зв’язки свiжих ковбас, на пiдвищеннi стояв знахар – його очi яскраво зблискували за товстими скельцями рогових окулярiв, а поряд висiла табличка з перелiком усiляких людських хвороб i недугiв. Повз нього пройшов якийсь чоловiк i довгим чорним волоссям, ведучи за вуздечку верблюда. Тварина поглядала зневажливо з висоти свого зросту на натовп i меринзала губами.

Незнайомець iз лiсу уважно придивлявся до всього цього, покiрно сприймаючи штурханину натовпу: то заглядав у крамничку лубочника, то читав вислови, виведенi цукром на медяниках, однак нiде не затримувався – здавалося, що вiн ще не знайшов того, що йому було потрiбне. Вiн вибрався поволi на простору головну площу, на розi якоi стояв продавець птахiв. Незнайомець постояв хвильку, послухав щебет птахiв, що долинав iз клiток, тихенько посвистiв у вiдповiдь коноплянцi, перепелицi, канарцi, славцi.

І тут несподiвано десь неподалiк сполохнуло щось слiпуче яскраве, немовби все сонячне промiння зiбралося враз в однiй точцi. Пiдiйшовши ближче, вiн побачив, що це блищить велике люстро в крамницi, а поруч – ще одне, i ще, i ще – десятки, сотнi люстер, великих i малих, квадратних, круглих й овальних, пiдвiсних i настiльних, ручних i кишенькових зовсiм маленьких i тоненьких, що iх можна було носити iз собою, аби не забути вигляд свого власного обличчя. Крамар ловив сонячне промiння блискучим ручним люстерком i пускав по крамницi «зайчики», без угаву зазиваючи покупцiв.

– Люстерка, панове, люстерка! Купуйте люстерка! Найкращi, найдешевшi люстерка у Фальдумi! Люстерка, панii, чудовi люстерка. Гляньте, все як слiд, чудове скло!

Бiля крамнички з люстерками незнайомець зупинився, немовби нарештi знайшов те, що шукав. У натовпi, що розглядав люстра, були три сiльськi дiвчини. Вiн зупинився бiля них i став спостерiгати за ними. Це були свiжi, здоровi селянськi дiвчата, не красунi, але й не незугарнi, в добротних черевиках i бiлих панчохах, iх коси трошки вигорiли на сонцi, очi свiтилися молодечим запалом. У руках кожна тримала люстерко, щоправда, не дороге й не велике; дiвчата роздумували, чи купувати iх чи нi, нудячись солодкою мукою вибору, й часом то одна, то друга, забувши про все, замислено вдивлялася у блискочу глибину й милувалася собою: вустами й очима, разочком намистинок на шиi, ластовинням на носi, рiвним продiлом волосся на головi, рожевим вухом. Поволi всi трое засумували й затихли; незнайомець, стоячи позаду дiвчат, дивився на iхне вiддзеркалення в люстерках; вигляд у всiх них був здивований i майже урочистий.

Раптом одна дiвчина промовила:

– Ет, якби в мене були золотi коси, довгi, аж до колiн!

Друга дiвчина, почувши слова подруги, тихенько зiтхнула i ще уважнiше поглянула в люстерко. Потiм i вона, зашарiвшись, нерiшуче вiдкрила мрiю свого серця.

– Якби я загадувала бажання, то побажала б собi тонкi руки, бiлi, нiжнi, з довгими пальцями й рожевими нiгтями.

У цю мить вона подивилася на свою руку, що тримала люстерко. Вона була огидлива, але короткувата й широка, а шкiра вiд роботи загрубiла i жорстка. Третя, найменша та найдотепнiша дiвчина засмiялася i весело вигукнула:

– Що ж, непогане бажання! Тiльки, ти знаеш, руки – це не головне. Менi хотiлося б стати найкращою, найвправнiшою танцюристкою у всiй Фальдумськiй краiнi.

Тут дiвчина злякано озирнулася, бо в люстерцi з-за ii плеча виринуло чуже обличчя з ясними чорними очима. Це був незнайомець, який пiдслухав iх розмову i якого вони досi не помiчали. Всi трое подивовано дивилися в його обличчя, а вiн кивнув iм головою i проказав:

– Що ж, любi панянки, ви загадали хорошi бажання. І ви це зробили цiлком серйозно?

Маленька вiдклала люстерко убiк i заховала руки за спину. Їй хотiлося вiдплатити чужинцевi за свiй переляк, i вона вже була готова вимовити якесь гостре слiвце, але подивилася йому в обличчя й замислилася – така сила вiдчувалася в поглядi незнайомця.

– Яке вам дiло до моiх бажань? – вимовила вона й зашарiлася.

Однак друга, та, що мрiяла про нiжнi руки, пройнялася довiрою до цього високого чоловiка – в ньому було щось батькiвське, гiдне.

– Так, – проказала вона, – ми це серйозно. Хiба можна побажати собi ще чогось кращого?

Тут пiдiйшов торгiвець люстрами, а з ним багато iнших людей. Незнайомець пiдняв криси капелюха, i всi тепер побачили його високе свiтле чоло й владнi очi. Вiн привiтно кивнув трьом дiвчатам, i, посмiхаючись, вигукнув:

– Гляньте но, вашi бажання справдилися!

Дiвчата подивилися спочатку одна на одну, потiм у люстерко й зблiдли вiд подивування й радостi. Друга стискувала люстерко бiлими нiжними руками принцеси, а третя несподiвано з’ясувала, що ii нiжки стрункi, як у ланi, й узутi в червонi сап’янi черевички. Вона ще нiяк не могла зрозумiти, що ж таке вiдбулося, але дiвчина з руками принцеси розплакалася вiд щастя, притулившись до плеча подружки й зрошуючи щасливими сльозами ii довге золотаве волосся.

Тепер довкола крамницi люди навперейми говорили про чудо. Молодий пiдмайстер, який бачив усе це на власнi очi, мов зачарований дивився широко вiдкритими очима на незнайомця.

– А ти не хочеш й собi чогось побажати? – запитав незнайомець.

Пiдмайстер здригнувся, знiяковiв i розгублено роззирнувся, мов видивлявся, чого б йому такого побажати. Аж ось бiля м’ясноi крамницi вiн завважив велику зв’язку товстоi копченоi ковбаси й пробурмотiв, показуючи на неi:

– Я б не вiдмовився вiд такоi он зв’язки ковбас!

Глянь, а зв’язка вже висить у нього на шиi, i всi, хто це бачив, стали смiятися й вигукувати, кожен намагався проштовхнутися ближче, кожному теж хотiлося загадати бажання. Сказано – зроблено! І наступний у черзi осмiлiв i побажав собi новий сукняний святковий одяг. Ледве вiн встиг це промовити, як тут же побачив себе у новенькому, вишуканому одязi, не гiршому, нiж у бургомiстра. Потiм пiдiйшла якась селянка, набралася духу й попросила десять талерiв – i грошi тут же задзвенiли у ii кишенi.

Тут люди зметикували, що чудеса вiдбуваються насправдi, отож дуже швидко довкола крамницi з люстерками зiбралася численна юрба. Дехто ще посмiювався й пробував жартувати, хтось недовiрливо перемовлявся, але багатьох уже пойняло гарячкове хвилювання – розпашiлi й спiтнiлi, вони пiдбiгали з палкими очима, iхнi обличчя покривили жадоба й тривога, бо всi боялися, що джерело чудес вичерпаеться швидше, нiж надiйде iх черга. Хлопчаки бажали собi солодощi, самострiли, собак, мiшки горiхiв, книжки, кеглi.

Щасливi дiвчата поверталися додому в нових сукнях, стрiчках, рукавичках i з парасольками. А той десятирiчний хлопчак, який втiк вiд бабусi й посеред веселоi ярмарковоi метушнi зовсiм було втратив глузд, дзвiнким голосом побажав собi живого коника, до того ж неодмiнно вороноi мастi – i тут же за його спиною почулося iржання, i вороний жеребчик довiрливо тицьнув мордою у його плече.

Слiдом крiзь сп’янiлу вiд чудес юрбу протиснувся пiдстаркуватий нетяга з цiпком у руцi. Трусячись, вiн вийшов уперед, але вiд хвилювання довго не мiг вимовити жодного слова.

– Я… – затинаючись почав вiн, – Я хо-тiв би двi сотнi…

Незнайомець допитливо подивився на нього, дiстав iз кишенi гаманець й показав його збудженому чоловiчковi.

– Стривайте! – проказав вiн. – А чи не ви загубили цей гаманець? Там лежить пiвталерова монета.

– Так, це мiй гаманець! – вигукнув нетяга.

– Хочете його отримати назад?

– Так-так, вiддайте!

Гаманець-то вiн отримав, але бажання витратив намарно i, збагнувши це, вiд лютi вiн замахнувся цiпком на незнайомця, але не влучив, тiльки дзеркало розбив. Дзуски ще дзенькотiли, а крамар уже стояв поруч, вимагаючи оплати, – нетяга змушений був заплатити.

Тепер уперед виступив багатий домовласник i побажав не мало й не багато, як новий дах для свого будинку. Глянь, а в провулку враз уже виблискуе дах iз новенькоi черепицi й зi свiжовибiленими димарями. Юрба знову захвилювалася, бажання зростали, i невдовзi один чоловiк не посоромився i з усiеi скромностi випросив новий чотириповерховий будинок на ринковiй площi, а через чверть години вiн уже виглядав iз вiконця, милуючись ярмарком.

Правду кажучи, ярмарку вже не було: все мiсто, немов рiчка з джерела, розпливалося вiд одного мiсця – крамницi з люстерками, де стояв незнайомець i де можна було загадати заповiтне бажання. Щоразу юрба вибухала смiхом, криками захоплення й заздростi, а коли маленький голодний хлопчик забажав усього-на-всього шапку слив, то якийсь iнший чоловiк – не такий вибагливий – наповнив шапку дзвiнкими талерами. Затим бурю захоплення заслужила товстуля – дружина торговця, яка захотiла позбутися зобу. Тут-то, однак, i з’ясувалося, на що здатнi злоба й заздрiсть. Оскiльки ii власний чоловiк, iз яким вона не ладила i який щойно посварився з нею, використав свое бажання, – а воно ж могло озолотити його! – на те, щоб повернути дружинi ii попереднiй вигляд. Приклад усе ж було зроблено: привели багатьох хворих i знедолених, i юрба знову зашваркотiла, коли кульгавi затанцювали, а слiпi зi сльозами на очах замилувалися свiтлим днем.

Молодь тим часом оббiгала все мiсто, поширюючи чутки про чудо. Розповiдали про стару вiддану кухарку, яка саме смажила гуску своему господарю, коли почула через вiкно дивну звiстку, i, не встоявши, пiдтюпцем заспiшила на площу, щоб побажати собi на схилi лiт достатку й щастя. Але, пробираючись у натовпi, ii дедалi бiльше мучили докори сумлiння, i, коли надiйшла ii черга, вона забула про своi мрii й попросила тiльки те, щоб гуска не згорiла до ii повернення.

Метушнi не було меж. Няньки вибiгали з будинкiв iз малюками на руках, хворi вискакували на вулицю в одних сорочках. Із села в сльозах i вiдчаi пришкутильгала маленька стара жiнка й, почувши про чудеса, благала про те, щоб живим i неушкодженим знайшовся ii онучок, який було перед тим десь пропав. Глянь, а вiн уже тут як тут: той самий хлопчак прискакав на вороному жеребчику й, смiючись, повис у бабусi на шиi

Пiд кiнець зiбралося все мiсто, людей охопило незнанне хвилювання. Рука в руку прогулювалися закоханi, чиi бажання здiйснилися, бiднi сiм’i iздили тепер у каретах, хоча й мали на собi стару залатану одежу, одягнену ще зранку. Багато з тих, хто вже шкодував за своiм безцiльним бажанням, або сумно чвалали додому, або шукали втiхи побiля ринкового водограю, що його дивак-мандрiвник наповнив вiдмiнним вином.

І ось у мiстi Фалдумi залишилося всього-на-всього тiльки двое людей, якi нiчого не знали про чудо, i якi собi нiчого не побажали. Це були два юнаки. Жили вони на околицi в комiрчинi на горищi старого будинку. Один юнак стояв посеред кiмнати i самозабутньо вигравав на скрипцi, другий сидiв у кутку, обхопивши руками голову, i весь вiддавався слуханню мелодii. Крiзь крихiтнi вiконця просотувалося скiсне промiння захiдного сонця, освiтлюючи букет квiтiв на столi, виграючи на обшарпаних шпалерах. Комiрчина була наповнена нiжним свiтлом i полум’яними звуками скрипки, мов заповiтна скарбничка блискотливими коштовностями. Скрипаль злегка погойдувався в час гри, його очi були заплющенi. Слухач дивився на пiдлогу i сидiв так незворушно й вiдречено, немовби не живий.

Раптом у провулку почулися лункi кроки, вхiднi дверi вiдчинилися, кроки важко загупали драбиною й дiсталися горища. То був господар будинку, вiн розчахнув дверi й, смiючись, заговорив до юнакiв. Мелодiя скрипки урвалася, а мовчазний слухач пiдстрибнув, немовби пройнятий якимось рiзким болем. Скрипаль теж спохмурнiв, розгнiваний тим, що хтось порушив iхне усамiтнення, i з докором глянув на господаря, який смiявся. Але той нiчого не помiчав, i, немовби напiдпитку, розмахував руками i твердив:

– Ет, ви дурнi, сидите собi та все граете на скрипцi, а там увесь свiт змiнився! Прокиньтесь! Бiжiть швидше, бо можете не встигнути! На ринковiй площi один чоловiк здiйснюе будь-якi побажання. Тепер вам уже не треба буде тулитися в комiрчинi пiд дахом i нагромаджувати борги за житло. Хутчiше, хутчiше, доки ще не пiзно! Я сьогоднi теж розбагатiв!

Скрипаль подивовано слухав цю промову, й оскiльки господар не збирався дати iм чистий спокiй, вiдклав скрипку й надiв капелюха; його приятель мовчки пiшов за ним. Ледве вони вийшли за порiг, як завважили, що мiсто й справдi змiнилося найчудовiшим чином; в тузi та сум’яттi, як увi снi, простували вони повз будинки, якi ще вчора були сiрими, перехнябленими, низенькими, а тепер – високi й чепурнi, немов палаци. Люди, яких вони знали як злидарiв, iздили тепер у чотиримiсних каретах або гордо визирали з вiкон розкiшних будинкiв. Миршавий чоловiчок, на вигляд кравець, iз маленьким песиком, спiтнiлий i змучений, пер великий мiшок, iз прорiзiв якого на землю сипалися золотi монети.

Ноги самi винесли юнакiв на ринкову площу до крамницi з люстерками. Незнайомець зустрiв iх такими словами:

– Ви, як видно, не поспiшаете iз заповiтними бажаннями. Я вже було зiбрався йти геть. Нумо ж, кажiть, не соромлячись, чого б ви собi хотiли.

Скрипаль труснув головою i промовив:

– Ах, чому ви не дали менi спокою? Менi нiчого не потрiбно!

– Нiчого? Подумай добре! – вигукнув незнайомець. – Ти можеш забажати все, чого тiльки захоче твоя душа.

Скрипаль заплющив на мить очi й замислився. Затим тихо проказав:

– Я хотiв би мати скрипку й грати на нiй так чудово, щоб мирська марнота бiльше нiколи не турбувала мене.

У ту саму мить у його руках опинилася красуня скрипка й смичок, вiн притиснув скрипку до пiдборiддя й заграв – полинула солодка, могутня мелодiя, немов райський наспiв. Люди заслухалися й затихли, а скрипаль грав дедалi натхненнiше, чарiвнiше, i ось уже невидимi руки пiдхопили його й понесли невiдомо куди, тiльки здалеку долинала його музика, легка й осяйна, як вечiрня зоря.

– А ти? Чого ти бажаеш? – запитав незнайомець другого юнака.

– Ви забрали в мене все, навiть скрипаля! – вигукнув той. – Менi нiчого не потрiбно вiд життя, аби тiльки я мав змогу вслуховуватися i бачити, i розмiрковувати про непоминуче. Тому я хотiв би стати горою, велетенською горою як весь Фальдумський край, щоб моя вершина сягала небесноi висi.

У ту саму мить пiд землею прокотився гул, i все довкруж захиталося. Почувся передзвiн скла, дзеркала одне за одним падали додолу й розбивалися на дзурки об брукiвку, ринкова площа, здригаючись, пiдносилася вгору, немовби це пiдiймаеться килим, пiд яким кiшка спросоння вигнула свою горбату спину. Нестямний жах охопив людей, тисячi з них iз криками посунули з мiста на поля. А тi, хто зостався на площi, побачили, як за мiською межею постала велетенська гора, вершина ii сягала вечiрнiх хмар, а спокiйний, тихий струмок перетворився на несамовитий, спiнений потiк, що ринув гiрськими виступами вниз, у долину.

Умить весь Фальдумський край перетворився на велетенську гору, бiля пiднiжжя якоi лежало мiсто, а далеко спереду синiло море. З людей, однак, нiхто не постраждав.

Один старенький чоловiк, який дивився на все це з крамницi люстер, сказав своему сусiду:

– Свiт збожеволiв. Як добре, що менi недовго зосталося жити. От тiльки скрипаля шкода, хотiлося б почути його ще раз.

– Так, – погодився сусiд. – Але скажiть-но, куди ж подiвся незнайомець?

Всi почали роззиратися: незнайомець зник. Високо на гiрському схилi мигтiла постать у плащi, що розвiювався за вiтром, i ще якусь мить можна було бачити ii велетенськi обриси на тлi вечiрнього неба, а потiм вона зникла десь за скелею.




Гора

Усе минае, i все нове старiе. Давно поминув ярмарок, дехто з тих, хто тодi побажав собi багатства, знову збiднiв. Дiвчина з довгими золотавими косами вже давно вийшла замiж, ii дiти виросли й тепер самi щоосенi ходять на ярмарок.

Бадьора жвава танцюристка одружилася з мiським майстром, вона все ще танцюе з колишньою грацiознiстю, вправнiше за багатьох молодих, i хоча чоловiк ii теж побажав собi тодi багато грошей, молодому подружжю, судячи з усього, iх нiяк не вистачить до кiнця iхнього життя. А третя дiвчина – та, що з красивими руками, – частiше вiд iнших згадувала незнайомця з крамницi люстер. Адже замiж вона не вийшла, не розбагатiла, тiльки руки ii залишалися нiжними, i через те вона бiльше не бралася за важку селянську працю, а час вiд часу доглядала в селi за дiтками, розповiдала iм казки та iсторii. Це вiд неi дiти почули про чудесний ярмарок, про те, як бiднi стали багатими, а Фальдумський край – горою.

Розповiдаючи цю iсторiю, дiвчина з посмiшкою поглядала на своi гарнi руки принцеси, i у ii голосi було стiльки хвилювання, стiльки нiжностi, що мимоволi можна було подумати, що тодi нiкому не випало бiльшого щастя, як iй, хоча вона й так i була бiдною, без чоловiка й розповiдала казки чужим дiткам.

Минав час, тi, хто був молодим, постарiли, а тi, що були тодi старими – повмирали. Тiльки гора стояла незмiнна, вiчна, i коли крiзь хмари на вершинi зблискував снiг, здавалося, що гора мовби посмiхаеться, радiючи, що вона не людина, i що iй непотрiбно вимiрювати час людським мiрилом. Високо над мiстом, понад усiм краем виблискували гiрськi кручi, велетенська тiнь гори день що день ковзала землею, струмки й рiки знаменували змiну пiр року, гора прихистила всiх, немов тато й матiр; на нiй шумували лiси, простягалися пишнi квiтучi луги, били ключi джерел, на скелях рiс пiстрявий мох, а бiля струмкiв квiтли незабудки. Всерединi гори були печери, де срiбнi цiвки води рiк щороку породжували незмiнну музику, вдаряючись об камiння, у ii надрах причаiлися каверни, де з тисячолiтнiм терпiнням виросли кристали. Людська нога ще не ступала на вершину, але хтось хотiв знати, чи е там кругле озеро, у яке вiд прадавнiх часiв вдивлялися тiльки сонце, мiсяць, хмари й зiрки. Нi людина, нi звiрина не заглядали у цю чашу, що ii гора пiдносила до небес, – адже так високо не залiтають навiть орли.

Мешканцi Фальдума жили собi весело i мiстi, i в долинах, люди хрестили дiтей, ремiсникували й торгували, ховали померлих. І все, що передавалося вiд батькiв до дiтей i онукiв та жило далi, то була iхня пам’ять i сни про гору. Мисливцi на кiз, косарi й збиральники квiтiв, альпiйськi пастухи та мандрiвники примножували цi скарби, поети i казкарi передавали iх iз вуст в уста, так i поширювався серед людей поголос про безмежнi похмурi печери, про водоспади в загублених надрах, що не бачили сонця, про льодовики, порiзанi глибокими щiлинами, про шляхи лавин i капризи погоди, тепло й мороз, вологу та зелень, погоду i вiтер – усе це йшло вiд гори.

Про минулi часи вже нiхто не пам’ятав. Розповiдали, правда, про чудесний ярмарок, коли будь-хто з мешканцiв Фальдума мiг забажати собi все, чого вiн хотiв. Але в те, що й гора виникла в той самий день – у це бiльше нiхто не вiрив. Гора, звiсно ж, стояла тут споконвiку й стоятиме до кiнця свiту. Гора – це батькiвщина, гора – це Фальдум. Зате iсторiю про трьох дiвчат i скрипаля слухали iз задоволенням, i завжди знаходився юнак, який за зачиненими дверима занурювався у гру на скрипцi й мрiяв розчинитися у дивнiй мелодii та полетiти так, як той скрипаль, що вознiсся на небо.

Гора тихо iснувала у своiй величi. День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встае зi свiтового океану червоне сонце й проробляе свiй шлях довкола ii вершини зi сходу на захiд, а вночi той самий шлях проробляли зiрки. Щороку зима вкривала ii снiгом i льодом, з року в рiк сходили лавини, а затим серед iх решток прозирали синi й жовтi лiтнi квiти, i струмки набухали, й озера голубiли пiд теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотiли загубленi води, а кругле озерце на вершинi цiлий рiк ховалося пiд важким тягарем льоду, i тiльки в серединi лiта ненадовго вiдкривалося його осяйне око, лiченi днi вiдзеркалюючи сонце та лiченi днi – зiрки. У темних печерах стояла вода, i камiнь дзвенiв вiд вiковiчного падiння крапель, а в потаемних кавернах виростали тисячолiтнi кристали, терпляче прагнучи довершеностi.

Бiля пiднiжжя гори, трохи вище вiд Фальдума, лежала долина, там серед вiльшняку та верболозу протiкав широкий потiчок. Туди приходили закоханi парочки, що зiбралися до шлюбу, переймаючи вiд гори й дерев диво змiни часiв. В iншiй долинi чоловiки вправлялися у iздi верхи та володiннi зброею, i на однiй крутiй i високiй скелi щолiта спалахувало в нiч на сонцестояння могутне вогнище.

Спливав час, гора оберiгала долину закоханих i скаковище, надаючи прихисток пастухам i лiсорубам, мисливцям i плотогонам, дарувала камiння для новобудов i руду для виплавлювання залiза. Багато сотень лiт поглядала вона неупереджено на свiт i не втручалася, коли на скелi вперше спалахував лiтнiй вогонь. Вона бачила, як тупi, короткi руки мiста розповзаються вшир через прадавнi стiни, бачила, як мисливцi полишили арбалети й почали стрiляли з рушниць. Столiття змiнювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.

І гора не журилася, коли одного разу в довгiй вервечцi рокiв на майданчику стрiмчака не спалахнуло червоне вогнище. Їi не тривожило, що з того боку вогнище вже бiльше нiколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожнiла, i стежки позаростали подорожником i чортополохом. Не турбувало ii i те, що у довгiй вервечцi столiть обвали змiнили ii форму й перетворили на руiни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помiчала, що зруйноване мiсто так i не вiдбудувалося.

Усе це гору не турбувало. Поступово ii стало турбувати iнше. Час спливав, i гора постарiла. Коли сонце, як i ранiше, проробляло свiй шлях небозводом, зiрки вiддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них iнакше, вона вже не вiдчувала себе рiвною з ним. І сонце, i зiрки стали для неi не такими важливими. Для неi важливо було те, що вiдбувалося з нею самою та у ii надрах. Тому що вона вiдчувала, як у глибинi скель i печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камiнь кришиться й вивiтрюеться пласт за пластом, як дедалi глибше врiзаються у ii плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, лiс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорнi болота, далеко простяглися морени й слiди падiння камiння, а навколишнi землi стали iншими – дивовижно скам’янiлими, обвугленими i мертвими. Гора дедалi бiльше входила в саму себе. Вона вiдчувала, що нi сонце, нi сузiр’я iй не рiвня. Рiвня iй вiтер i снiг, вода i лiд. Рiвня iй те, що здаеться вiчним i все-таки поволi зникае, поступово минаеться.

Дедалi лагiднiше вела вона в долину своi струмки, обережнiше скочувала лавини, дбайливiше пiдставляла сонцю квiтучi луги. І трапилося так, що на схилi своiх лiт гора згадала про людей. Не тому що вона вважала iх рiвними собi, нi, але вона почала шукати iх, вiдчувши свою покинутiсть, i думати про минуле. Тiльки ж мiста вже не було, не було чутно пiсень у долинi закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зiв’яло, у повiтрi зависла тiнь.

Гора здригнулася, коли вiдчула, що таке поминання, i тодi, коли вона ще раз здригнулася, ii вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повноi камiння, i ще далi, до моря.

Так, часи змiнилися. Як же так, чому тепер гора дедалi частiше згадуе людей, розмiрковуе про них? Хiба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долинi закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко i нiжно звучали iхнi пiснi!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не вiдчувала плину столiть, не помiчала, як у надрах ii печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’янi стiни. Думаючи про людей, ii мучив тупий бiль, вiдлуння проминулих епох, невимовний трепет i любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись i вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлiннiсть уже колись проймала ii серце.

Минали столiття й тисячолiття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була ранiше? Що зв’язувало ii з пройдешнiм свiтом – якийсь звук, найтонша срiбна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороцi зотлiлих спогадiв, тривожно шукала обiрванi нитки, дедалi нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хiба колись, у сивiй глибинi часiв, не свiтив для неi вогонь дружби, вогонь кохання? Хiба не була вона самотньою, колись великою – рiвною серед рiвних? Хiба на початку свiту матiр не спiвала iй своi пiснi ?

Вона пригадувала й згадувала, i очi ii – синi озера – помутнiли, спохмурнiли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квiтiв усе сипався кам’яний дощ. Гора розмiрковувала, i ось iз неймовiрноi далечини почула вона легкий дзвiн, долинула музика, пiсня, людська пiсня – i гора здригнулася вiд солодкоi муки пiзнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овiяного звуками, який ширяв у повiтрi сонячного неба, i сотнi похованих спогадiв розгойдалися i потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, i очi цi, пiдморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собi чогось побажати?».

І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила ii, не було бiльше потреби пригадувати далеке й поминуле, i все, що завдавало болю, вiдпало вiд неi. Гора обвалилася, i зрiвнялася iз землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашумiло безмежне море, а над ним проробляли свiй шлях сонце й зiрки.

1915




Поет


Подейкують, буцiмто в молодi лiта китайський поет Хань Фук[24 - …Хань Фук – це iм’я в одному з китайських дiалектiв означае «щастя життя». Називаючи так своiх дiтей, люди з нижчих станiв сподiвалися, що це iм’я принесе дитинi щастя.] був спонукуваний дивовижним прагненням пiзнати все на свiтi й досягти в усьому довершеностi, що бодай якось стосувалося поезii. В той перiод вiн ще проживав на своiй батькiвщинi, на березi Жовтоi рiки, i був заручений iз дiвчиною з порядноi родини; дiвчину вiн обрав сам за своiм уподобанням i за допомогою своiх батькiв, якi дуже пишалися своiм сином. Зоставалося тiльки обрати найсприятливiший день для укладення шлюбу[25 - Тобто день, який згiдно з давньокитайським уявленням мае сприятливi астрологiчнi прикмети.] й розпочати приготування до весiлля. Хань Фуку тодi було двадцять рокiв, i був вiн вродливим юнаком, скромним у спiлкуваннi й приемним у поведiнцi, освiченим у науцi й, незважаючи на своi молодi лiта, завдяки своiм кiльком чудовим вiршам уважався у своiй краiнi вже доволi вiдомим лiтератором. Не походячи з особливо заможноi родини, вiн усе ж мiг сподiватися на непоганi статки, якi могли ще бiльше зрости завдяки посагу нареченоi, а оскiльки наречена була до того ж ще й гарна i доброчесна дiвчина, то, як здавалося, для повного щастя юнаковi не бракувало бiльш нiчого. Однак сам вiн не почувався цiлковито задоволеним, бо його серцем володiло марнославне бажання стати довершеним поетом.

Та ось одного вечора на святi лiхтарiв[26 - …Свято паперових лiхтарiв – очевидно, маеться на увазi «свято середини осенi». Свято мiсяця, яке святкують у Китаi на п’ятнадцятий день восьмого мiсяця за мiсячним календарем (наприклад, еврейський Новий рiк). Щороку припадае на рiзнi днi. За европейським сонячним календарем це зазвичай жовтень. Вiдзначаеться не лише в Китаi, а й повсюди, де е великi китайськi громади. Свято традицiйно присвячуеться поетам, жiнкам i дiтям. Вночi дiти запалюють свiчки у паперових лiхтарях.] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом рiки. Вiн притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалi рiки велику кiлькiсть трiпотливих вогнiв, що кудись пливли; вiн побачив у човнах чоловiкiв, жiнок i молодих дiвчат, якi вiталися одне з одним, i якi у своему святочному вбраннi свiтилися, немов розкiшнi квiти. Вiн чув невиразне мурмотiння залитоi свiтлом рiки, чув спiв жiнок, бринiння цитри й солодкi звуки флейти, i понад усiм цим бачив блакитну нiч, що висiла, як церковна баня. І серце юнака затрiпотiло, коли вiн, волею своеi примхи уподiбнившись самотньому глядачевi, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання пiти до людей i повеселитися разом iз ними, насолодитися святом у колi друзiв, поруч iз нареченою ще дужче, ще нестримнiше хотiлося йому окинути все це своiм допитливим поглядом чутливого спостерiгача, ввiбрати в себе, нiчого не пропустивши, й зобразити в довершених вiршах синяву ночi, танець вогнiв на водi, як i людськi веселощi та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березi рiки, схилившись над водою. Вiн вiдчув, що жодне свято, нiякi веселощi на цiй землi нiколи повнiстю не ощасливлять його i не розвiють нудьгу i сум, що навiть у бурхливому вирi життя вiн так i буде чужинцем, самотнiм спостерiгачем. Вiн вiдчував, що його душа з-помiж багатьох iнших улаштована так, що вiн приречений вiдчувати водночас радiсть бачення земноi краси та приховане бажання чужинця. І вiд цього йому ставало сумно, й вiн замислювався над своею долею. Його думки досягли невдовзi своеi мети: вiн зрозумiв, що iстинне i повне задоволення стане для нього доступним тiльки тодi, коли вiн зможе показати свiт у своiх вiршах так довершено, що у цих образах володiтиме просвiтленим й увiковiченим свiтом.

Не встиг Хань Фук отямитися й розiбратися, чи це йому так сниться, чи це насправдi з ним так вiдбуваеться, як до його вух долинув тихенький шурхiт. І в ту саму мить вiн побачив бiля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловiка поважного вiку у фiалковому вбраннi й з гiдними поваги рисами. Випроставшись, вiн ушанував незнайомця вiтанням, як це належить вчиняти щодо вельмож i старiйшин. Однак той тiльки посмiхнувся i промовив кiлька вiршiв, у яких було все, про що юнак щойно розмiрковував i що сам вiдчував. І вiршi цi, складенi за правилами великих майстрiв, були такими чудовими й довершеними, що у юнака вiд подивування мало серце не стало.

– Хто ти, незнайомцю, що вмiеш читати з моеi душi й промовляеш такi чудовi вiршi, якi я ще жодного разу не чув нi вiд кого зi своiх учителiв? – вигукнув юнак i низько вклонився.

Незнайомець знову посмiхнувся, але цього разу посмiшкою людини, що досягла довершеностi, i проказав у вiдповiдь:

– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину бiля джерела великоi рiки у пiвнiчно-захiдних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.

І, проказавши таке, старий вiдiйшов у вузьку тiнь, що ii вiдкидав стовбур дерева, i тiеi ж миттi безслiдно зник. Марно оглядався i шукав його Хань Фук – незнайомець як крiзь землю провалився, i юнак вирiшив, що це й справдi був сон, який спричинила втома. Вiн спiшно попрямував до човнiв i приеднався до свята, однак серед розмов i звукiв флейти йому постiйно вчувався таемничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетiла слiдом за ним, бо вiн сидiв байдужий до всього, занурений у мрii в самому розпалi веселощiв, i щасливi люди довкола дразнили його своею залюбленiстю в життя.

Через кiлька днiв батько Хань Фука вирiшив, врештi-решт, скликати всiх своiх друзiв i рiдних, щоб визначити день весiлля, але наречений спротивився цьому, заявивши:

– Вибач, тату, якщо ти сприймаеш моi слова як неслухнянiсть, порушення батькiвського права вимагати покори вiд свого сина. Але ж ти знаеш, яким великим е мое бажання досягти довершеностi в мистецтвi поезii, i хоча дехто з моiх друзiв хвалить тi вiршi, що я iх складаю, я все ж розумiю, що я лишень початкiвець, що це тiльки моi першi кроки на шляху до довершеностi. Тому я прошу тебе, дозволь менi усамiтнитися на деякий час i присвятити себе вправам iз мистецтва складання вiршiв, бо, як менi здаеться, коли я керуватиму власним господарством i своею дружиною, то це не сприятиме моiй повнiй вiддачi таким заняттям. Тепер же я ще молодий i не обтяжений iншими обов’язками i тому хотiв би ще деякий час вiддатися мистецтву поезii, вiд якоi сподiваюся отримати насолоду й славу.

Його слова дуже здивували батька, i вiн так вiдповiв синовi:

– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на свiтi, раз ти заради нього готовий вiдкласти свое власне весiлля. Чи, може, мiж тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так i скажи менi, щоб я мiг допомогти тобi помиритися з нею чи пiдшукати тобi якусь iншу дiвчину.

Однак юнак запевняв, що вiн кохае свою наречену не менше, нiж досi, i що мiж ним i нею немае й краплi розбрату. Водночас вiн розповiв батьковi про дивовижну зустрiч, що примарилася йому на святi лiхтарiв, про великого Майстра, учнем якого вiн хотiв би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому свiтi.

– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобi один рiк. Нехай цей сон стане на певний час твоею провiдною зiркою, можливо, вiн посланий тобi невiдомим богом.

– Можливо, що менi замiсть одного року потрiбно буде два, – вiдповiв перегодя Хань Фук. – Хто зна?

Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своiй нареченiй листа й, попрощавшись з усiма, вирушив у дорогу.

Пiсля тривалого мандрування вiн досяг гирла великоi рiки й невдовзi помiтив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетенiй циновцi сидiв той самий старий, якого вiн бачив бiля дерева на березi рiчки. Вiн сидiв i грав на лютнi. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не пiдвiвся i не привiтався з прибулим, а тiльки посмiхнувся до нього, i його пальцi ще вправнiше та спритнiше ковзали струнами, а чарiвлива музика пливла, нiби срiбна хмарка над долиною, вiд чого юнак завмер подивований у солодкому замилуваннi, забувши геть усе на свiтi, доки Майстер Божественного слова не вiдклав свою маленьку лютню i не попрямував до хатинки. Хань Фук зi страхом Божим рушив слiдом i вiднинi став його слугою й учнем.

Поминув мiсяць, i вiн навчився зневажати своi складенi до цього часу пiснi, а затим взагалi викинув iх зi своеi пам’ятi[27 - …викинув iх зi своеi пам’ятi… – звичний мотив давньоi китайськоi лiтератури, пов’язаний з очищенням вiд зовнiшнього свiту й духовним оновленням.]. Днi складалися в тижнi, тижнi – в мiсяцi. І через кiлька мiсяцiв вiн викреслив зi своеi голови й тi пiснi, яким його навчили попереднi вчителi. Майстер майже не розмовляв iз ним[28 - Майстер майже не розмовляв iз ним… – мотив мовчання, типовий для давньоi китайськоi лiтератури: беззвучну взаемодiю неба й землi неможливо пояснити словами – цьому мае вiдповiдати поетичне мовчання.], вiн мовчки навчав його грати на лютнi, доки не домiгся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зiткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вiрша, у якому описав полiт двох птахiв в осiнньому небi. Вiн був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспiвав його якось вечiрньою порою, неподалiк вiд хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Вiн тiльки тихенько заграв на своiй лютнi, i в повiтрi цiеi ж миттi розлилася прохолода, сутiнки поспiхом вляглися на землю, подув сильний вiтер, хоча це була лiтня пора, i сiрим, немовби враз зблiднiлим небом, полетiли двi чаплi, яких пiдганяла палка жадоба мандрiв, i все це було таким красивiшим i досконалiшим, нiж вiршi учня, що вiн сумно замовк i вiдчув себе нiкчемним. Так старий вчиняв щоразу, i коли поминув рiк, Хань Фук уже майже довершено володiв мистецтвом гри на лютнi, – вершини ж поезii здавалися йому щодалi важчими й величнiшими.

Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батькiвщиною, за своею рiднею, за нареченою, i вiн звернувся до Майстра з проханням вiдпустити його додому.

Майстер посмiхнувся i мовчки кивнув головою.

– Ти вiльна людина, – сказав вiн юнаковi, – i можеш йти, куди тобi заманеться, i вчиняти так, як тобi подобаеться. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.

І юнак вирушив у дорогу i йшов вiн безупину, без сну й вiдпочинку, допоки одного разу на свiтанку не опинився на рiдному березi рiки й не побачив знайомий вигнутий мiсток, а за ним – мiсто, у якому вiн народився i де зростав. Прокравшись, наче грабiжник, до батькiвського саду, вiн почув крiзь розчахнуте вiкно опочивальнi дихання свого батька, який ще не прокинувся вiд сну, затим, прокравшись до саду нареченоi, вилiз на грушу й побачив, як наречена розчiсуе волосся у своiй кiмнатi. Порiвнявши все те, що вiн бачив на власнi очi, з тiею картиною, що ii намалювала йому туга за батькiвщиною, вiн зрозумiв, що народжений для поезii, i що в мрiях поета е мiсце для такоi краси й такого блаженства, якi намарно шукати навсправжки. І, злiзши з дерева, вiн побiг iз цього саду, з рiдного мiста, поминувши рiку, i повернувся знову до високоi долини серед гiр. І знову, як i тодi, старий Майстер сидiв на скромнiй циновцi перед своею хатиною та перебирав пальцями струни лютнi, i замiсть привiтання вiн продекламував два вiршi про щастя, яке даруе людинi мистецтво, глибина та милозвучнiсть яких викликали у юнака сльози в очах.

І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пiзнав таемницi музики лютнi, мистецтво гри на цитрi. Мiсяцi спливали немов снiг вiд подиху захiдного вiтру. Вiдтодi його ще двiчi огортала туга за рiдним краем.

Перший раз вiн втiк додому потайки пiд покривом ночi, але, ще не дiставшись останнього вигину долини, нiчний вiтер торкнувся струн цитри, що висiла на дверях хатинки, i звуки, породженi цим дотиком, наздогнали його[29 - …звуки… наздогнали його… – епiзод запозичено з оповiдання Ле-цзи про життя Сюй-Таня, який, не закiнчивши навчання, пiшов вiд свого вчителя Цзи-цзи. Але коли той заграв, Сюй-Тань повернувся й лишився в нього назавжди.] i звали назад, i вiн не змiг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося увi снi, що вiн наче саджае у своему саду молоденьке деревце, i дружина його стоiть поруч нього й милуеться разом iз ним, як iхнi дiтки поливають дерево вином i молоком. Коли вiн прокинувся, мiсяць зазирнув до його кiмнатки, i вiн встав розбитий зi свого ложа й побачив поряд iз собою Майстра, який лежав дрiмаючи, а його сива борода здригалася вiд дихання; i тут юнака охопила слiпа ненависть до цiеi людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Вiн уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподiвано розплющив очi, а на його вустах засяяла легка, сповнена покiрностi й суму посмiшка, яка за мить остудила гнiв юнака.

– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вiльний вчиняти так, як тобi заманеться. Ти можеш поiхати на батькiвщину й саджати дерева, ти можеш ненавидiти мене, можеш навiть вбити мене – вiд цього мало, що змiниться.

– О, як я можу ненавидiти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидiти тебе – це все одно, що ненавидiти саме небо!

І вiн зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрi, затим на флейтi й, нарештi, пiд наставлянням Майстра став складати вiршi та поступово, крок за кроком, опанував таемниче мистецтво того, як крiзь iмовiрну простоту й невибагливiсть думки доходити до душi слухачiв i збурювати iх, немов вiтер водяне плесо. Вiн оспiвував прихiд сонця, описував, як воно неквапно випливае, повиснувши над гiрськими вершинами, вiн описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тiнi у товщi води, чи позгойдування молодоi верби вiд весняного вiтру, i хто це чув, той розумiв, що то було не просто сонце, не просто риби, що розiгралися, чи шепiт гiлля, – щоразу здавалося, нiби земля й небо зливалися на мить воедино у довершенiй музицi, i кожен слухач думав iз вiдрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скiльки рокiв вiн прожив разом з учителем поблизу витоку великоi рiки; подеколи йому здавалося, нiби вiн тiльки вчора ввечерi прийшов у цю долину, i старий привiтав його своею музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутнiсть, усi часи та всi поколiння людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старiй хатинi, i скiльки б вiн не шукав i не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслiдно зник. Вночi непомiтно пiдкралася осiнь, холодний вiтер торсав стiни хатинки, а небом пролiтали за гребiнь гори великi зграi перелiтних птахiв, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши iз собою маленьку лютню, спустився в долину рiдного краю, i люди, де б вiн iх не зустрiчав, вiталися з ним так, як вiтають вельмож i старiйшин. А коли вiн дiстався рiдного мiста, то нi батька, нi нареченоi, нi iнших родичiв уже не було в живих, i у iхнiх будинках тепер мешкали чужi люди. Але ввечерi, коли всi збиралися бiля рiки на святi лiхтарiв, поет Хань Фук стояв потойбiч темноi рiки, притулившись до старого дерева, i коли вiн заграв на своiй маленькiй лютнi, жiнки зiтхали й захоплено, iз завмиранням серця поглядали в нiч, а молодi дiвчата гукали гравця на лютнi й нiде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще нiколи не чула таких солодких звукiв, що iх видавала лютня. Хань Фук посмiхався. Вiн мовчки дивився в рiку, у якiй вiддзеркалювалися образи тисячi лiхтарiв, i так само, як вiн бiльше не мiг вже вiдрiзнити дзеркальнi образи вiд реальних, так i в душi своiй вiн не вiдчував уже рiзницi мiж цим святом i тим першим, коли вiн, ще юнак стояв на цьому самому мiсцi й дослухався до слiв незнайомого мудреця.

1913




Флейта мрiй


– Ось, – промовив тато, передаючи менi маленьку кiстяну флейту. – Вiзьми ii i не забувай свого старого батька, коли будеш тiшити людей у далеких краiнах. Грай на нiй. Тобi саме час, щоб пiзнати себе i чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нiчого не вмiеш, окрiм як спiвати й награвати симпатичнi й милi пiсеньки, i було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе надiлив Господь.

Мiй любий батько мало знався на музицi, вiн був ученим i думав, що варто менi тiльки подути в чудову флейту, i все буде добре. Я не хотiв розчаровувати його, тому тiльки подякував, заховав флейту i попрощався.

Нашу долину я знав до великого млина: за ним вiдкривався новий свiт, i вiн менi навiть дуже сподобався. Якась бджiлка, налiтавшись досхочу, всiлася менi на рукав, i я нiс ii iз собою, щоб потiм, коли робитиму перший перепочинок, мати вiдразу гiнця, аби вiдiслати його з вiсточкою на батькiвщину.

Лiси й луги були моiми супутниками в дорозi, рiка дiловито пробiгала поруч, i я помiчав, що свiт мало чим вiдрiзнявся вiд рiдного краю.

Дерева й квiти, колоски пшеницi та кущi лiщини промовляли до мене, я спiвав разом iз ними iхнi пiснi, i вони розумiли мене так само, як i вдома. Та ось прокинулася моя бджiлка, поповзла повiльно вгору до мого плеча, вiдлетiла вбiк i двiчi облетiла довкруж мене зi своiм милим глухим дзижчанням, а затим полетiла прямiсiнько в бiк рiдного краю. І тут iз лiсу вийшла юна дiвчина з кошиком у руцi й у капелюшку з широкими крисами, що затiнювали ii обличчя на русявiй головi.

– Бог у помiч, – промовив я до неi. – Куди прямуеш?

– Несу женцям обiд, – пояснила вона, порiвнявшись зi мною, – а куди ти зiбрався?

– Іду свiт за очi, батько звелiв. Вiн уважае, що я повинен грати на флейтi для людей, але цього я ще по-справжньому не вмiю, менi ще потрiбно навчитися.

– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмiеш робити ? Ти ж все-таки щось умiеш?

– Нiчого особливого. Я вмiю спiвати пiсень.

– І якi ж це пiснi?

– Рiзнi, такi, що пiдходять для ранку i для вечора, для всiх дерев, звiрiв i квiтiв. Зараз, наприклад, я мiг би проспiвати пiсеньку про юну дiвчину, яка вийшла з лiсу i несе обiд женцям.

– І ти це можеш? Так заспiвай же!

– Так, але ж як тебе, власне, звати?

– Брiгiтта.

І я заспiвав пiсню про чарiвну Брiгiтту в солом’яному капелюшку, i я спiвав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неi квiти, як голубий вiтер несеться iй назустрiч через огорожi садиб i все, як належить.

Вона уважно наслухала, а потiм сказала, що пiсня красива. А коли я розповiв iй, що голодний, вона трохи пiдняла скатертинку, що накривала кошик, i дiстала звiдти кусень хлiба. Коли я, смачно вiдкусивши вiд скибки, бадьоро закрокував далi, вона дорiкнула менi:

– Не гоже iсти на ходу. Спочатку потрiбно робити одне, а потiм iнше.

І ми сiли на траву, i я iв свiй хлiб, а вона, обхопивши руками колiна, поглядала на мене.

Коли я доiв свiй хлiб, вона запитала:

– Чи не хочеш ти чогось заспiвати менi?

– Хотiти, то я хочу. Але ж про що?

– Про дiвчину, вiд якоi пiшов коханий, i як це сумно.

– Нi, цього я не можу. Я не знаю, як це бувае, та й не варто так дуже перейматися. Мiй тато велiв менi спiвати тiльки поряднi й милi пiснi. Я заспiваю тобi про зозуленьку чи про метелика.

– А про кохання ти нiчого не знаеш? – запитала вона перегодя.

– Про кохання? Звiсно, що знаю, адже це щось найпрекраснiше!

І я, не гадаючи довго, заспiвав про сонячний промiнчик, який кохае червонi маки, i як вiн граеться з ними, i який вiн щасливий, i про самку зяблика, яка чекае на свого зяблика, i коли той з’являеться, вона вiдлiтае вбiк, вдаючи, нiби злякалася. І вiн спiвав далi про дiвчину з карими очима i про юнака, який завiтав до цього краю й проспiвав пiсню, за що отримав у винагороду кусень хлiба, але тепер хлiб йому вже не потрiбний, вiн бажае отримати вiд юноi дiвчини поцiлунок, i хоче дивитися у ii карi очi й спiвати про це так довго, доки вона не розсмiеться та не притулить своi вуста до його вуст.

І тут Брiгiтта перегнулася до мене, i, зiмкнувши своi вуста з моiми, заплющила очi, а коли iх вiдкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зiрочках свое зображення й кiлька бiлих польових квiтiв.

– Свiт чудовий, – промовив я. – Батько мав рацiю. Нумо я допоможу тобi нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женцiв.

Я взяв ii кошик, i ми попростували далi. Ми йшли разом, тримаючи один крок, i ii радiсть звучала в унiсон з моею, i вiтер щось нам тихо нашiптував, вiючи прохолодою вiд схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила менi такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пiсню за пiснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стiльки всього, про що розповiдали, зливаючись воедино, негучнi голоси долини й гiр, трави та листя, рiчка i кущi, i все суще!

І я мимоволi подумав, що якби змiг зрозумiти й проспiвати цi тисячi пiсень свiту – про трави i квiти, про людей i хмари, i про все iнше, про листянi й вiчнозеленi лiси, i про всiх звiрiв, i на додачу всi пiснi далеких морiв i гiр, пiснi зiрок i мiсяця – якби все це знайшло в менi вiдлуння i я змiг би все це проспiвати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пiсня повинна була б злiтати зiркою до небес.

Однак доки я йшов i мiркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже ранiше такого ще жодного разу не спадало менi на думку. Брiгiтта несподiвано зупинилася i схопилася за ручку кошика.

– Тепер менi потрiбно зiйти вгору, – промовила вона. – Там, на полi, нашi люди. А ти куди пiдеш? Пiдеш зi мною?

– Нi, пiти з тобою я не зможу. Менi велено йти у свiт. Дуже тобi дякую, Брiгiтто, за хлiб i за поцiлунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик iз моiх рук, i ii карi очi ще раз нахилися брунатною тiнню до мене, i ii вуста притулилися до моiх. Їi поцiлунок був таким нiжним i солодким, що я вiд повноти щастя мало не зомлiв. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дiвчина неспiшно сходила на гору, а потiм зупинилася пiд низькими кронами букiв на краю лiсу й подивилася вниз услiд менi. І коли я помахав iй капелюхом, вона кивнула ще раз i тихо зникла у тiнi букiв, немов якесь видiння.

А я спокiйно продовжував свiй шлях, заглибившись у своi думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, бiля нього на водi гойдався кораблик, на якому сидiв самотнiй чоловiк. Здавалося, що вiн чекае тiльки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привiтався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рiкою вниз. Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна[30 - Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у свiт пiдсвiдомого, як i образ стерничого, кормчого, що втiлюе самiсть героя, безумовно навiяно знайомством iз «глибинною психологiею» К. Г. Юнга.], i коли я запитав, куди ж ми пливемо, вiн уважно глянув на мене своiми сiрими очима.

– Куди забажаеш, – проказав вiн, знизивши голос. – Вниз рiкою або в море чи до великих мiст – вибирай. Тут все належить менi.

– Усе належить тобi? Так ти король?

– Можливо, – вiдповiв вiн. – А ти, як я бачу, поет? Тодi заспiвай менi пiсню на дорогу!

Я зiбрався духом, вiдчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловiком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далi вниз. Я заспiвав про рiку, що несе на собi кораблi й вiддзеркалюе сонце, i бiля скелястого берега пiниться, завершуючи весело своi мандри.

Обличчя чоловiка було незворушним, i коли я закiнчив спiвати, вiн кивнув злегка, нiби ввi снi. Затим на мiй превеликий подив вiн заспiвав сам, i його пiсня була також про рiку i про мандри ii водами, але вона була кращою й могутнiшою, нiж моя, i звучала зовсiм по-iншому.

Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура й дика[31 - Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура i дика… – Р. Каралашвiлi так коментував це мiсце: «Рiка тут е символом душi, море – символ колективного пiдсвiдомого, мiста – протиставлення iндивiдуальному колективну форму iснування, що визначаеться свiдомiстю. Мiж образами «рiки» i «свiту» мислиться приблизно такий самий зв’язок i таке саме спiввiдношення, що й мiж образами „корабля” i „мiста”».], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавидiла будь-який корабель, що повинна була його нести на собi та у своiх хвилях i довгих косах рiчкових водоростей гойдала з посмiшкою бiлi тiла потопельникiв.

Менi все це не подобалося, але лунало воно так таемниче й звабливо, що я розгубився i присоромлено замовк. Якщо те, про що спiвае цей лiтнiй статечний i мудрий чоловiк своiм глухуватим голосом, було правдою, то всi моi пiснi були всього тiльки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що свiт по своiй сутi не добрий i не свiтлий, як Боже серце, а темний i стражденний, злий i похмурий. І коли лiси шумлять своiм листям, то це не вiд радостi, а вiд печалi?

Ми пливли далi, i тiнi ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пiсню, вона звучала дедалi менш свiтло, а голос мiй ставав тихiшим, i щоразу незнайомий спiвак вiдповiдав менi своею пiснею, яка робила свiт дедалi загадковiшим i небезпечнiшим, а мене бiльш стражденним i сумнiшим.

Душа моя знемагала, i я вже шкодував, що не зостався на березi, в гостях у квiтiв чи у своеi вродливоi Брiгiтти, i щоб утiшитися в останнiх вiдблисках захiдного сонця, я знову заспiвав голосно пiсню про Брiгiтту та ii поцiлунок.

Однак уже зовсiм стемнiло, i я замовк, а чоловiк за стерном затягнув свою пiсню, i спiвав вiн про кохання та про любовну пристрасть, про карi й голубi очi, про червонi вологi вуста – i це було таким чудовим i зворушливим, про що вiн так пристрасно спiвав над стемнiлою рiкою! Проте в його пiснi кохання було темним i небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таемницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпiли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою i таким сумом, наче вже роками мандрую крiзь страждання i печалi. Я вiдчував, як тихий i холодний потiк суму й душевного остраху, що вiдходив вiд незнайомця, закрадаеться в мое серце.

– Отже, не життя е чимось найвищим i найпрекраснiшим, – вигукнув я врештi-решт гiрко, – а смерть! Тодi прошу тебе, о сумний королю, заспiвай менi пiсню про смерть!

Чоловiк за стерном заспiвав про смерть, i спiвав вiн так гарно, як я ще нiколи не чув. Але i смерть не була найпрекраснiшим i найвищим, i в нiй теж не було втiхи. Смерть була життям, а життя – смертю, i вони сплiталися одне з одним у вiчному шаленому любовному герцi. І це було останньою iстиною й сенсом свiту: звiдти виривався промiнь сонця, який мiг оживити й зробити втiшною всю безрадiсну картину. І звiдти виходила тiнь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темрявi пристрасть палала iнтимнiше i яскравiше, а кохання дужче розпалювалося у цiй ночi.

Я дослухався i весь затих. Я не мав бiльше iншоi волi як волi незнайомця. Його погляд застиг на менi, якийсь сумовито-добрий, його сiрi очi були повнi болю та краси свiту. Вiн посмiхнувся до мене, тодi я, зiбравшись духом, вiдчайдушно проказав:

– О, повернiмо назад! Менi тут лячно вночi, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брiгiтту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець пiдвiвся i показав у нiчну пiтьму – лiхтар виразно освiтлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немае, – промовив вiн серйозно й доброзичливо. – Потрiбно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пiзнати свiт. А вiд дiвчини з карими очима ти вже все найкраще i найпрекраснiше отримав i чим далi ти будеш вiд неi, тим дивовижнiшим i чарiвнiшим воно здаватиметься тобi. Але ти все ж завжди iдь туди, куди тебе кличе душа. Я вiддаю тобi мое мiсце бiля стерна![32 - Я вiддаю тобi мое мiсце бiля стерна! – Передавання стерна й зникнення мудрого кормчого – свiдчення успiшного завершення «шляху всередину» – до вищого Я. Герой сам стае кормчим, господарем своеi долi, сповненим рiшучостi йти по життю своiм шляхом.]

Засмучений, я розумiв, що вiн мае рацiю. З тугою подумав я про Брiгiтту, про батькiвський дiм i про все, що ще недавно було таким близьким i свiтлим, належало менi – i ось тепер я втратив його. Але тепер менi хотiлося сiсти на мiсце незнайомця бiля стерна. Так було визначено.

Тому я мовчки встав i попрямував палубою до стерна, а чоловiк рушив мовчки менi назустрiч. Коли ми порiвнялися, вiн суворо подивився менi в очi й передав лiхтар.

Однак коли я сiв бiля стерна й поклав лiхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподiвано, що на палубi корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер менi здавалося, що це була чудова мандрiвка. І Брiгiтта, i мiй батько, i рiдний край – усе було тiльки сном, а я старим i засмученим чоловiком, i завжди знову й знову плив цiею нiчною рiкою.

Я зрозумiв, що не смiю кликати незнайомця, i пiзнання iстини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навiв лiхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне i суворе обличчя iз сiрими очима, старе, яке усе пiзнало, – i це був я. А оскiльки вороття назад немае, я продовжив свiй шлях темними водами нiчноi рiки.

1912




Август


На вулицi Мостакер жила собi одна молода жiнка, яка невдовзi пiсля свого весiлля втратила чоловiка – вiн загинув через нещасний випадок – i тепер сидiла бiдолашна й покинута у своiй маленькiй кiмнатцi та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскiльки вона зосталася зовсiм сама, то всi ii думки кружляли довкола очiкуваноi дитини – яких тiльки благ вона iй не бажала i яких тiльки багатств iй не вигадувала, про яку тiльки розкiш для неi не мрiяла. Кам’яний будинок iз дзеркальними шибками й водограем у саду здавався iй бiльш-менш придатним житлом для ii малюка, а щодо його майбутнього, то вiн повинен стати принаймнi професором або королем.

Поряд iз бiдолашною жiнкою Елiзабет мешкав один старий чоловiк, який майже не виходив на вулицю, а коли це траплялося, то перед людьми поставав маленький сiрий дiдок у шапочцi з китичкою та зеленою парасолькою, спицi якоi були виготовленi ще з китового вуса, як у давнi часи. Дiти боялися його, а дорослi вважали, що в нього, напевно, е якiсь причини, щоб так сторонитися людей. Його довгенько нiхто не бачив, але подеколи увечерi з його маленького старенького будиночка линула нiжна музика, немовби зроджена багатьма маленькими нiжними iнструментами. Тодi дiтлахи, проходячи мимо, запитували своiх матерiв, чи це, бува, не янголи спiвають або, може, русалки, але матерi нiчого про це не знали й тiльки вiдповiдали: «Нi, нi, це, напевне, музична шкатулка».

Цей чоловiчок, якого сусiди називали паном Бiнсвангером[33 - Бiнсвангер – базельський психiатр Людвiг Бiнсвангер (1881–1966), хороший знайомий Гессе.], у дивний спосiб приятелював iз фрау Елiзабет. Вони нiколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вiкна будинку своеi сусiдки, старенький пан Бiнсвангер щоразу люб’язно вiтався з нею, а вона вдячно кивала йому у вiдповiдь i була дуже приязно налаштована до нього. Вони обое розмiрковували так: якщо менi стане зовсiм сутужно, то я, звiсно, звернуся за порадою до сусiднього будинку. І коли починало сутенiти, i фрау Елiзабет, сидячи бiля вiкна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й вiддавалася мрiям, пан Бiнсвангер тихенько вiдчиняв стулку вiкна, i з його темноi кiмнати линули тихi срiблистi звуки заспокiйливоi музики, наче мiсячне сяйво з розiрваноi хмари. А бiля заднього вiкна росло кiлька старих гераней, якi вiн, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвiту, i вони нiколи не в’янули, тому що фрау Елiзабет щоранку поливала iх i доглядала за ними.

Стало повертати на осiнь, й одного непогожого вiтряного дощовитого вечора на вулицi Мостакер не було жодноi душi, i ось бiдолашна жiнка вiдчула, що настав ii час, iй стало лячно вiд того, що вона самотня. Проте ближче до пiвночi прийшла якась старенька жiнка з лiхтарем, увiйшла до будинку, закип’ятила воду, розстелила ряднину й зробила все, що роблять у такому разi, коли на свiт мае з’явитися немовля. Фрау Елiзабет мовчки спостерiгала за ii дiями, i тiльки коли дитятко з’явилося на свiт i заснуло в нових м’якеньких пелюшках своiм першим сном на землi, вона поцiкавилася у старенькоi, як та тут опинилася.

«Мене направив до вас пан Бiнсвангер», – вiдповiла старенька, i пiсля цього втомлена породiлля заснула. Прокинувшись уранцi, вона побачила, що для неi вже було спряжено молоко, в кiмнатi все було чистенько прибрано, а бiля неi лежав ii синочок i кричав, тому що був голодний, але стара тодi вже пiшла. Мати пiднесла малятко до грудей i порадiла з того, що хлопчик такий гарненький i мiцненький. Вона подумала про його загиблого батька, який нiколи не побачить свого синочка, i на ii очi навернулися сльози, вона притиснула сирiтку до серця i ще раз посмiхнулася, а тодi заснула разом iз малюком. Коли вона прокинулася, то молоко й суп вже були на столi, а дитятко лежало в чистеньких пелюшках.

Невдовзi, однак, мати одужала, набралася сил i вже сама могла пiклуватися про себе та маленького Августа. І тут ii осяйнула думка, що синочка треба похрестити, а в неi немае для нього хрещеного батька. Ввечерi, коли стало сутенiти й iз сусiднього будиночка знову долинала солодка музика, вона пiшла до пана Бiнсвангера й нерiшуче постукала у темнi дверi. Той привiтно вигукнув: «Заходьте!» i вийшов iй назустрiч, але музика несподiвано припинилася, i в кiмнатi на столi перед книжкою стояла маленька стара лампа – все було так, як i в iнших людей.

–Я прийшла до вас, промовила фрау Елiзабет, – щоб подякувати вам за те, що ви прислали до мене таку милу жiнку. Я iй радо заплачу, як тiльки знову зможу працювати, i щось зароблю, але тепер я маю iнший клопiт. Хлопчика треба похрестити й назвати Августом на честь його батька, та я нiкого не знаю i не маю кого покликати за хрещеного батька.

–Так, я теж подумав про це, – вiдказав сусiд i провiв долонею по своiй сивiй бородi. – Було б добре пiдшукати йому порядного та заможного хрещеного батька, який пiклувався б про нього, якби вашi справи пiшли зовсiм кепсько. Але ж я теж тiльки стара й самотня людина, i в мене мало друзiв, тому я не можу вам когось порадити, хiба що ви вiзьмете мене самого за хрещеного батька.

Бiдна мати зрадiла, подякувала старенькому й запросила його стати хрещеним батьком. Наступноi недiлi вони понесли немовля до церкви й охрестили його, i та старенька жiнка теж прийшла туди й подарувала хрещенику один талер, а коли мати стала вiдмовлятися вiд такого подарунка, старенька проказала:

– Вiзьмiть, я вже стара i маю все, що менi потрiбно. Може, цей талер принесе вам щастя. Я колись радо зробила одну добру послугу пану Бiнсвангеру— ми з ним давнi друзi.

Затим вони пiшли разом додому, i фрау Елiзабет зварила гостям каву, а сусiд принiс торт, отож i вийшли справжнi хрестини. І коли вони поiли й попили, а дитя давно вже спало, пан Бiнсвангер скромно проказав:

– Отже, я тепер хрещений батько маленького Августа. І я був би радий подарувати йому королiвський замок i повну торбу золотих монет, але цього я не маю, а можу тiльки докласти ще один талер до талера панi куми. Однак усе, що я можу зробити для нього, це обов’язково повинно здiйснитися, фрау Елiзабет. Ви, звiсно, вже побажали своему синочку всiляких благ i гараздiв. Помiркуйте ж тепер над тим, що, на ваш погляд, було б для нього з усього найкращим, i я потурбуюся про те, щоб це справдилося. Ви можете загадати для свого хлопчика будь-яке бажання, але тiльки одне, порозмислiть гарненько, i коли ви сьогоднi ввечерi почуете мою музичну шкатулку, прокажiть свое побажання хлопчику на лiве вухо, i воно справдиться.

З цими словами вiн хутко пiшов. Хрещена мати пiшла разом iз ним, i фрау Елiзабет зосталася сама. Вона була здивована i, якби в колисцi не лежали два талери, а на столi не стояв торт, то вона подумала б, що все це iй наснилося. Вона сiла бiля колиски, i, гойдаючи дитину, розмiрковувала та придумувала всiлякi чудовi побажання. Спочатку вона хотiла зробити його багатим або красивим, або дуже сильним, або кмiтливим i розумним, але у всьому завжди виявлялася якась заковика, i врештi-решт вона подумала: це старий, напевне, просто пожартував.

Уже стемнiло, i вона задрiмала, сидячи бiля колиски, стомлена i вiд гостей, i вiд турбот i вiд своiх розмiрковувань, як тут iз сусiднього будинку долинула приемна, лагiдна музика, така нiжна й мила, яку ще не видавала жодна музична шкатулка. Вiд цих звукiв фрау Елiзабет оч?тилась, отямилася, i тепер знову повiрила в сусiда Бiнсвангера та його подарунок хрещенику. І чим бiльше вона думала, чим бiльше побажань з’являлося в неi, тим бiльше заплутувалися ii думки, i вона не могла нi на що зважитися. Вона зажурилася, у ii очах з’явилися сльози, аж тут музика стала затихати й завмирати. Вона вирiшила, якщо не загадае бажання цiеi ж митi, то буде пiзно, i все пропаде.

Зiтхнувши, вона нахилилася над своiм дитятком i прошепотiла йому на лiве вушко:

– Синочку, бажаю тобi… бажаю тобi… – i коли чарiвлива музика вже зовсiм затихла, вона злякалася й ураз проказала: – Бажаю тобi, щоб тебе любили всi люди.

Звуки тепер замовкли, i в темнiй кiмнатi запанувала мертва тиша, а вона схилилася над колискою й плакала, сповнена страху та тривоги, й промовляла:

– Ах, я побажала тобi всього найкращого, що тiльки знаю, але, можливо, що це все-таки не те, бо навiть, якщо всi люди полюблять тебе, нiхто не любитиме тебе так, як твоя матiр.

Август рiс, як i всi iншi дiти. Вiн був вродливим русявим хлопчиком зi свiтлими, жвавими очима. Мати його голубила, i всi люди приязно ставилися до нього. Фрау Елiзабет ще ранiше помiтила, що ii побажання синочковi збуваеться, бо як тiльки вiн зiп’явся на нiжки й став виходити на вулицю, всi люди, хто бачив його, вважали хлопчика красивим, жвавим i, як для дитини, винятково кмiтливим. Усi подавали йому руку, заглядали в очi й виявляли свою прихильнiсть. Молодi матерi посмiхалися до нього, а бабусi дарували яблука, а якщо вiн, бува, пiдло вчинить,[34 - …а якщо вiн, бува, пiдло вчинить… – аналогiя з героем казки Е. Т. А. Гофмана «Крихiтка Цахес», якому приписували всi добрi справи iнших людей.] то нiхто не вiрив, що це вiн мiг так зробити, якщо ж заперечити це було неможливо, всi стенали плечима й промовляли: «На таке миле хлоп’ятко ображатися не можна».

До його матерi приходили люди, яких притягував цей гарненький хлопчик, i якщо ранiше ii мало хто знав i мало хто шив у неi, то тепер замовлень стало набагато бiльше, нiж вона сама собi колись цього бажала. Їй i хлопчику жилося добре, i куди б вони не приходили вдвох, сусiди тiшилися iм, привiтно вiтали i довго дивилися услiд щасливцям.

Найбiльше подобалося Августу гостювати в його хрещеного батька, який запрошував його iнодi ввечерi до свого будиночка. Там було темно, тiльки в чорнiй нiшi камiна жеврiло невеличке червонясте полум’я. Старенький клав хлопчика бiля себе на розстелену на пiдлозi звiрячу шкiру, дивився разом iз ним на тихе полум’я й розповiдав йому довгi iсторii. Траплялося, коли довга iсторiя закiнчувалася i хлопчика хилило на сон, вiн дивився у темнiй тишi напiвсонними очима на вогонь, iз темряви зринала приемна, багатоголоса музика. А пiсля того як вони обидва довго й мовчки слухали ii, часто траплялося, що вся кiмната несподiвано наповнювалася маленькими осяйними янголятами, вони змахували своiми свiтлими золотавими крильцями, мов у чудовому танцi, майстерно кружляли парами, i спiвали в лад танцю, сотнi голосiв зливалися у спiвзвуччя, сповнене радостi й свiтлоi краси. Це було найпрекраснiше з усього того, що Август будь-коли чув i бачив. Коли вiн згодом згадував свое дитинство, то у його пам’ятi зринала ця тиха темна кiмната хрещеного батька й червонясте полум’я в камiнi, музика й урочистий, чарiвний лет золотавих янголят.

Тим часом хлопчик пiдрiс, i тепер у його матерi траплялися такi моменти, коли вона iз сумом поверталася подумки до ночi пiсля хрестин. Август весело гасав сусiднiми вулицями, йому завжди тiшилися, дарували горiхи та грушi, тiстечка й iграшки, його годували й поiли, пiдкидали верхи на колiнах, дозволяли рвати квiти в садках. Вiн часто приходив додому пiзно ввечерi й з вiдразою вiдсував вiд себе суп, що зварила його матiр. Коли вона журилася через це й починала плакати, йому ставало нудно, i вiн iз невдоволеним виглядом лягав у свое лiжко, а коли вона якось посварила його й покарала, вiн почав кричати та скаржитися, що всi поводяться з ним дуже мило i люб’язно, одна тiльки матiр – нi. Тому вона часто сумувала, а iнодi й не на жарт сердилася на свого синочка. Проте коли вiн потiм засинав на своiй подушцi, i на його невинному дитячому обличчi мигтiло свiтло вiд ii свiчки, серце ii лагiднiшало, i вона обережно, щоб не розбудити, цiлувала його. Це вона сама винна в тому, що всi любили Августа. І вона часом iз сумом i мало не з жахом думала про те, що, можливо, краще б вона тодi не загадувала такого бажання.

Одного разу, коли вона стояла бiля гераней пiд вiкном пана Бiнсвангера й зрiзала ножицями зi стебел зiв’ялi квiти, несподiвано почула з боку подвiр’я, що за двома будинками, голос свого хлопчика. Вона заглянула за рiг будинку й побачила, як вiн, красивий i гордовитий, стоiть, притулившись спиною до стiни, а перед ним стоiть дiвчинка, на зрiст вища вiд нього й благально дивиться на нього й промовляе:

– Будь ласочка, поцiлуй мене!

– Не хочу, – вiдказав Август i засунув руки в кишенi.

– Ну, будь ласочка, – повторила вона, – я тобi теж дам щось гарне.

– А що саме? – поцiкавився хлопчик.

– Я маю два яблука, – промовила вона нерiшуче.

Але вiн вiдвернувся i скривив обличчя.

– Я не люблю яблук, – проказав вiн зневажливо й хотiв тiкати.

Але дiвчинка схопила його за руку й догiдливо промовила:

– Чуеш, я маю гарну каблучку.

– Ану, покажи! – велiв Август.

Вона показала йому каблучку, вiн прискiпливо оглянув ii, затим зняв з ii пальця й надiв на свiй, подивився на свiтло й зостався задоволений.

– Ну, гаразд, один раз я тебе поцiлую, – промовив вiн мимохiдь i недбало поцiлував дiвчинку в губи.

– А тепер пiдемо пограемося разом, – довiрливо сказала вона i взяла його за руку.

Але вiн вiдштовхнув ii i сердито вигукнув:

– Дай менi врештi-решт спокiй. У мене i без тебе багато друзiв, з якими я можу гратися.

Заплакавши, дiвчинка пiшла, а вiн скривив обличчя, що виражало нудьгу й роздратування, затим покрутив каблучку на пальцi, роздивився ii i, насвистуючи, повiльно пiшов геть.

Матiр його стояла iз садовими ножицями в руцi, налякана жорстокiстю й пихатiстю, з якою ii син приймав любов iншоi людини. Вона забула про квiти i стояла, хитаючи головою, i повторювала про себе: «Який же вiн злий. Який же вiн безсердечний».

Однак невдовзi, коли Август повернувся додому i вона закликала його до вiдповiдi, вiн, смiючись, подивився на неi своiми голубими очима без найменшого вiдчуття провини, а тодi заспiвав i почав пiдлещуватися до неi, i був вiн такий утiшний, такий милий i лагiдний, що вона розсмiялася й вирiшила, що в дитячих справах не слiд до всього ставитися занадто серйозно.

Тепер уже не всi прокази сходили хлопчику з рук. Хрещений батько Бiнсвангер був единою людиною, до кого вiн ставився з повагою, i коли Август приходив увечерi до нього в кiмнату, старий промовляв: «Сьогоднi вогню в камiнi не буде i музики теж, янголятам сумно вiд того, що ти так нечемно поводився». Тодi Август мовчки йшов додому, падав на лiжко i плакав, а потiм кiлька днiв намагався з усiх сил бути чемним i люб’язним.

Проте вогонь у камiнi горiв дедалi рiдше й рiдше, i пiдкупити хрещеного батька не вдавалося нi сльозами, нi улещанням.

Коли Августу виповнилося дванадцять рокiв, чарiвний лет янголят у кiмнатi старого став уже далеким сном, i якщо вiн колись снився йому вночi, то наступного дня сам ставав особливо бешкетним i галасливим, i, немов полководець, проганяв своiх численних товаришiв через рiзнi перешкоди.

Його мати давно втомилася вислуховувати вiд усiх вихваляння синочка i чути, який вiн милий i люб’язний, коли вона сама мала з ним тiльки проблеми. І коли одного чудового дня до неi завiтав учитель Августа й повiдомив, що вiн знае когось, хто може вiдправити хлопчика на навчання в чужi краi, вона порадилась зi своiм сусiдом, i невдовзi потому весняного ранку до iхнього будинку пiд’iхала карета, i Август у новому гарному вбраннi сiв у неi й сказав матерi, хрещеному батьковi та всiм сусiдам: «Бувайте здоровi», бо, вiн iде на навчання до столицi. Мати причесала наостанок його русяве волосся й благословила сина, затим конi рушили, й Август вiдбув у невiдомий свiт.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/german-gesse/kazki-legendi-pritchi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Великий канал, або Гранд Канал – найвiдомiший канал Венецii, до того ж каналом у строгому розумiннi вiн не е. Це не штучно вирита споруда, а колишня дрiбна протока мiж островами Венецiанськоi лагуни.




2


Мiст Понте-дель-Вiн («винний мiст») – невеликий кам’яний мостик у Венецii. Назва походить вiд того, що поруч зазвичай причалювали барки з вином.




3


У XVI ст. острiв Мурано став вiдомим у багатьох венецiанцiв. Вiн став популярним мiсцем для розваг, тут будувалися вiлли, облаштовувалися сади й парки з чудовими водограями.




4


Дамаскова чи камчатна скатертина (полотно), яка виготовлялася жакардовим (iз великим вiзерунковим) переплетенням ниток, iз вiзерунками на правому боцi. Малюнок чи вiзерунок на такiй тканинi мае зазвичай бiльш блискучу поверхню, завдяки чому вирiзняеться на iншому матовому тлi виробу.




5


Рiва-дель-Ск’явонi – центральна набережна Венецii.




6


Церква Сан-Джоббе – католицька церква у Венецii, в районi Каннареджо. Церква е одним iз перших зразкiв архiтектури Вiдродження у цьому мiстi.




7


Рада Десятьох – орган Венецiанськоi республiки, заснований 1310 року.




8


Еней – у давньогрецькiй мiфологii герой Троянськоi вiйни. Герой поеми Вергiлiя «Енеiда» (29–19 р. до н. е.).




9


Король Іоанн (Джон) Безземельний (1167–1216) – король Англii з 1199 року i герцог Аквiтанii з династii Палантагнетiв, молодший (п’ятий) син Генрiха ІІ й Алiенори Аквiтанськоi.




10


Чародiй Вергiлiй (Публiй Вергiлiй Марон) або Вергiлiй (70 рiк до н. е. – 19 р. н. е.) – один iз найбiльших поетiв Давнього Риму. Ім’я Вергiлiя було оточене таемничою легендою, що перетворилася в Середнi вiки на вiру в нього як чародiя. Пiдставою численних легенд про його чудодiйну силу стали деякi описанi подii в його творах, як, наприклад, розповiдь про загробне життя в «Енеiдi» тощо. Вергiлiй – засновник i добрий генiй Неаполя, вiн – неперевершений майстер, який виготовляв чудовi предмети, бронзовi статуi, бронзову муху, що виганяе мух iз Неаполя, а також образiв, що охороняють мiсто вiд зарази, чудесне дзеркало, що вiддзеркалюе все з того, що вiдбуваеться у свiтi, вiчно палаюча лампа, повiтряний мiст тощо.




11


Амерiго Веспуччi (1454, Флоренцiя – 1512, Севiл’я, Іспанiя) – флорентiйський мандрiвник, на честь якого було названо Америку.




12


Джустiнiанi – розгалуджений клан патрицiiв, який дав сiмох дожiв Генуi, одного – Венецii i протягом 200 рокiв керував островом Хiос в Егейському морi.




13


Краiни Леванта – краiни Близького Сходу.




14


Алькермес – класичний iталiйський лiкер.




15


Джорджо Барбареллi де Кастельфранко, бiльше вiдомий як Джорджоне (1477(8)–1510) – iталiйський художник, представник венецiанськоi школи живопису, один iз найбiльших майстрiв Високого Вiдродження.




16


Латинське вiтрило мае вигляд прямокутного трикутника. У Середньовiччi латинське вiтрило було поширеним через здатнiсть судна з таким вiтрилом ходити дуже круто вiд подувiв вiтру.




17


Смирна – античне мiсто, одне з найдревнiших давньогрецьких мiст у Малiй Азii. Сьогоднi руiни мiста розташованi на територii турецького мiста Ізмiра.




18


Рiо Панда – назва одного з венецiанських каналiв.




19


Рiо Баркароллi (канал гондольера) – назва одного з венецiанських каналiв.




20


Палаццо Джустинiан (або Джустiнiанi) – палац збудував у XV ст. невiдомий архiтектор, iмовiрно, Бартолонео Бона. Первiсно складався з двох частин – по однiй для кожноi гiлки роду. Згодом об’еднанi центральною секцiею фасаду. В рiзний час тут проживали знаменитi особи, зокрема Рiхард Вагнер – нiмецький композитор, який написав тут у 1858–1859 рр. другу частину опери «Трiстан та Ізольда», а також майстер портретного жанру Натале Ск’явонi (1777–1858).




21


Палаццо Бароццi – палац, збудований 1890 року. Первiсно в ньому розташовувався знаменитий театр Сант Ангело.




22


Собор Сан-Джорджо Маджоре – собор у Венецii, на островi Сан-Джорджо Маджоре, збудований мiж 1565-м i 1610 роками.




23


Лев’яча колона, або колона Святого Марка – одна з двох знаменитих гранiтних монолiтних колон, що здiймаеться у Венецii на тiй невеликiй частинi площi Сан Марко на iм’я П’яцетта – тобто маленька площа. Колону увiнчуе бронзова статуя крилатого лева – символ Венецii.




24


…Хань Фук – це iм’я в одному з китайських дiалектiв означае «щастя життя». Називаючи так своiх дiтей, люди з нижчих станiв сподiвалися, що це iм’я принесе дитинi щастя.




25


Тобто день, який згiдно з давньокитайським уявленням мае сприятливi астрологiчнi прикмети.




26


…Свято паперових лiхтарiв – очевидно, маеться на увазi «свято середини осенi». Свято мiсяця, яке святкують у Китаi на п’ятнадцятий день восьмого мiсяця за мiсячним календарем (наприклад, еврейський Новий рiк). Щороку припадае на рiзнi днi. За европейським сонячним календарем це зазвичай жовтень. Вiдзначаеться не лише в Китаi, а й повсюди, де е великi китайськi громади. Свято традицiйно присвячуеться поетам, жiнкам i дiтям. Вночi дiти запалюють свiчки у паперових лiхтарях.




27


…викинув iх зi своеi пам’ятi… – звичний мотив давньоi китайськоi лiтератури, пов’язаний з очищенням вiд зовнiшнього свiту й духовним оновленням.




28


Майстер майже не розмовляв iз ним… – мотив мовчання, типовий для давньоi китайськоi лiтератури: беззвучну взаемодiю неба й землi неможливо пояснити словами – цьому мае вiдповiдати поетичне мовчання.




29


…звуки… наздогнали його… – епiзод запозичено з оповiдання Ле-цзи про життя Сюй-Таня, який, не закiнчивши навчання, пiшов вiд свого вчителя Цзи-цзи. Але коли той заграв, Сюй-Тань повернувся й лишився в нього назавжди.




30


Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у свiт пiдсвiдомого, як i образ стерничого, кормчого, що втiлюе самiсть героя, безумовно навiяно знайомством iз «глибинною психологiею» К. Г. Юнга.




31


Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура i дика… – Р. Каралашвiлi так коментував це мiсце: «Рiка тут е символом душi, море – символ колективного пiдсвiдомого, мiста – протиставлення iндивiдуальному колективну форму iснування, що визначаеться свiдомiстю. Мiж образами «рiки» i «свiту» мислиться приблизно такий самий зв’язок i таке саме спiввiдношення, що й мiж образами „корабля” i „мiста”».




32


Я вiддаю тобi мое мiсце бiля стерна! – Передавання стерна й зникнення мудрого кормчого – свiдчення успiшного завершення «шляху всередину» – до вищого Я. Герой сам стае кормчим, господарем своеi долi, сповненим рiшучостi йти по життю своiм шляхом.




33


Бiнсвангер – базельський психiатр Людвiг Бiнсвангер (1881–1966), хороший знайомий Гессе.




34


…а якщо вiн, бува, пiдло вчинить… – аналогiя з героем казки Е. Т. А. Гофмана «Крихiтка Цахес», якому приписували всi добрi справи iнших людей.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения